— Їй треба стерегтися, — неголосно сказав я андроїдові, ретельно артикулюючи кожне слово. — Інакше вони почнуть ставитися до неї як до божества.
А. Беттік нахилив голову, легенько, ледь помітно.
— Вони не вважають пан-Енею якимсь божеством, пан-Ендіміоне, — тихо сказав він.
— От і добре, — поплескав я андроїда по плечі. — Добре.
— Проте, — продовжив він, — багато хто з них утверджується в думці — попри всі її намагання переконати їх у зворотному, — що вона є Богом.
17
Коли ми з А. Беттіком увечері приносимо новини про прибуття на планету Пакса, Енея залишає свій дискусійний гурток, підходить до дверей, де ми чекаємо на неї, і дуже уважно нас вислуховує.
— Чім Дін каже, що Далай-лама дозволив їм розміститись у старій ґомпі поблизу Видрового озера, — кажу я, — у тіні Фалоса Шиви.
Енея нічого не відповідає.
— Їм не дозволять користуватися своїми літальними машинами, — кажу я, — але вони можуть вільно пересуватися пішки в межах провінції. Будь-де.
Енея киває.
Мені хочеться схопити її за плечі та й трусонути як слід.
— Це означає, що вони незабаром почують про тебе, мала, — кажу я навпростець. — За кілька тижнів, а можливо, і днів тут з’являться місіонери. Вони всюди пхатимуть свої носи і надсилатимуть викази паксівському анклаву. — Я із шумом видихнув. — Чорт забирай, нам ще пощастить, якщо це будуть місіонери, а не солдати.
Енея мовчить, можливо, цілу хвилину, а потім каже:
— Нам пощастило, що це не Рада Справедливості і Миру.
— Що це за Рада? — питаю я. Вона вже згадувала її раніше.
Вона хитає заперечливо головою:
— Це може почекати, Роле. Напевно, у них тут є якісь інші справи, крім пресування віровідступників...
Ще в перші дні мого повернення Енея розповіла мені про ту боротьбу, що точиться в межах паксівського космосу і навколо нього: палестинське повстання на Марсі, яке закінчилося тим, що Пакс евакуював свою адміністрацію з планети й скинув туди ядерні бомби; бунти вільних торговців на Територіях Кільця Ламберта й на Морі Безкрайому; постійні заворушення на Іксіоні та ще дюжині планет. Ренесанс Вектор, із його могутніми базами паксівського Флоту та незліченними барами й борделями, гудів чутками, наче осине кубло, і звідти чутки доходили й до розвідки. А оскільки більшість космічних кораблів складають тепер Архангели з рушіями Гедеона, новини зазвичай встигають застаріти хіба на кілька днів, не більше.
Одна із найбільш інтригуючих чуток, що дійшла до Енеї ще до її прибуття на Тянь-Шань, полягала в тому, що один з кораблів класу Архангел збунтувався і втік у контрольований Вигнанцями космос, а тепер налітає на конвої космічних кораблів Торговельної Гільдії, виводячи кораблі із ладу, але намагаючись не зашкодити екіпажам, і тим самим перешкоджає Флоту атакувати Вигнанців на їхній території, за Великою Стіною. В останні тижні перебування Енеї й А. Беттіка на Ренесанс-Векторі планетою пішов поголос, що буцімто військові бази на планеті знаходяться під загрозою. Подейкували також, що великі сили Флоту стягнуто до Системи Пацема для оборони Ватикану. Навіть якщо чутки про бунтівний корабель «Рафаїл» були перебільшеними, одне не викликало сумнівів: через його блискавичні атаки Хрестовий похід Його Святості проти Вигнанців відтерміновується на роки.
Але все це здається неважливим зараз, коли я стою, чекаючи, як відреагує Енея на ці новини про прибуття Пакса на Тянь-Шань. Найімовірніше, треба перебазовуватися звідси на іншу планету... Але замість того, щоби обговорювати політ до найближчого порталу, Енея каже:
— Далай-лама мусить влаштувати офіційний прийом на честь представників Пакса.
Якусь мить я чекаю на пояснення, а тоді питаю:
— Отже?
— Отже, ми мусимо подбати про те, щоб отримати запрошення, — каже вона. Не знаю, чи моя щелепа й насправді відвисла, але відчуття було саме таке.
Енея торкається мого плеча.
— Я за цим простежу, — каже вона. — Я переговорю з Чарльзом Чі-К’япом Кемпо та Кемпо Нґа Ван Таші, щоби нас внесли до списку запрошених на церемонію.
Мені буквально відбирає мову, і я мовчу, а вона розвертається та йде до своїх учнів, до людей, котрі тихо чекають на неї. У м’якому світлі ліхтарів я бачу їхні обличчя, сповнені спокою та сподівання.
Я ЧИТАЮ ЦІ СЛОВА З МІКРОВЕЛЕНОВОГО АРКУША, ПРИГАДУЮЧИ, як писав їх, перебуваючи останні дні на орбіті навколо Армагаста, писав поспіхом, оскільки був упевнений, що закони ймовірності та квантової механіки ось-ось випустять ціанід у мій усесвіт із замкнутим циклом. Читаю, і дивуюся теперішньому часу своєї оповідки. А тоді я згадую, чому я обрав саме теперішній час.
Коли мене засудили на смерть у коробці Шредінґера — насправді, за формою це радше було яйце, — мені дозволили взяти з собою до камери, де я мав чекати на свій кінець, лише кілька особистих речей. Одяг у мене залишився мій власний. Моїм катам чомусь забажалося кинути на підлогу моєї камери невеличкий килимок — старовинний, заледве два метри завдовжки та метр завширшки, потертий, з вирваним клаптиком в одному з кутів. Це була копія килима-літуна, що колись належав Консулу. Я загубив справжній килим на Морі Безкрайому, а оповідь про те, за яких обставин він до мене повернувся, ще попереду. Цей справжній килим я віддав А. Беттікові; мабуть, моїм катам здалося дотепним прикрасити камеру, що мала стати для мене домовиною, цією геть негодящою підробкою.
Отже, вони дозволили мені взяти мій одяг, підробний килим-літун і бортовий журнал, планшет у долоню завбільшки, який я прихопив з нашого корабля ще на Тянь-Шані. Вони витягли з журналу блок комунікатора — наче крізь енергетичну оболонку камери Шредінґера можна було до когось догукатися або хтось міг вийти зі мною на зв’язок! Але пам’ять у пристрої, ретельно її перевіривши, поки тривав суд інквізиції, вони залишили. Я почав робити записи в журналі, використовуючи його як щоденник, ще на Тянь-Шані.
Саме ці записи я викликав на екран планшета в котячій коробці Шредінґера, викликав і продивився, перш ніж розпочати записувати ці, найбільш особисті, спогади, і, гадаю, саме безпосередність цих записів надихнула мене писати в теперішньому часі. Я пам’ятаю все, що пов’язано з Енеєю, до найменших подробиць, але деякі спогади, викликані до життя цими записами, що я робив нашвидкуруч після чергового довгого дня на Тянь-Шані, сповненого праці чи пригод, постали переді мною так живо, що змусили плакати. Я знову переживав свою втрату.
У мене також збереглися аудіозаписи із деяких зборів нашого дискусійного гуртка. Я прослухував їх знову, бажаючи знову почути лагідний голос Енеї у свої останні дні.
— РОЗКАЖИ НАМ ПРО ТЕХНОКОРД, — ПРОСИТЬ ОДИН ІЗ монахів під час бесіди, що відбулася того вечора, коли ми отримали звістку про прибуття Пакса. — Будь ласка, поясни нам, що таке Корд.
Енея вагається не більше секунди, легенько нахиливши голову, наче збираючись із думками.
— Давно колись... — починає вона[114]. Вона завжди починає свої розлогі пояснення з цих слів.
— Давно колись, — каже Енея, — понад тисячу стандартних років тому, ще до Гіджри... ще до Великої Помилки’08... єдиними розумними істотами, відомими нам, людям, були ми самі, тобто люди. Ми вважали тоді, що якщо людство винайде колись інший розум, то результатом стане щось грандіозне... купа силікону та стародавніх підсилювачів, перемикачів, детекторів, так званих транзисторів, а ще чипів та електронних схем... машина з безліччю обчислювальних систем; іншими словами, такий розум, що мавпуватиме, перепрошую за такий вислів, людський мозок і за конструкцією, і за функціями.
Звісно, Штінти й не думали еволюціонувати в такий спосіб. Вони, так би мовити, прослизнули в існування, поки ми, люди, дивилися в інший бік.
Тепер уявіть собі Стару Землю ще до того, коли людство колонізувало інші планети. Рушія Гокінґа не існує. Нема міжпланетних польотів, вартих уваги. Усі наші яйця знаходяться в одній корзині, без перебільшення, і ця корзина — прекрасна блакитна та біла планета, наша Стара Земля.
114
«Once upon a time», she begins (