На кінець двадцятого сторіччя християнського літочислення ця невеличка планета мала примітивну інфосферу. Головні телекомунікаційні системи планети були розрізнені, хаотичні та базувалися на старих комп’ютерах на силіконовій основі. Про ієрархію чи об’єднання не йшлося — лише загальний протокол обміну інформацією. Назріла потреба створити ройовий інтелект із розподіленою пам’яттю.
Прямі пращури Штінтів Корду виникли не як наслідок розробок зі створення штучного інтелекту, а внаслідок побічних спроб штучно змоделювати життя. У сорокових роках двадцятого сторіччя прадід ТехноКорду, математик на ім’я Джон фон Нейман[115], довів можливість штучного самовідтворення. Варто було комп’ютерам на силіконовій основі зменшитися у розмірах настільки, щоби люди могли бавитися з ними, як допитливі аматори почали експериментувати в галузі синтетичної біології, наскільки це дозволяла швидкість центральних процесорів їхніх комп’ютерів. Гіпержиття, здатне самовідтворюватися, зберігати інформацію, взаємодіяти, метаболізувати потрібні речовини та еволюціонувати, з’явилося в шістдесятих роках. Наприкінці двадцятого сторіччя це життя вихлюпнулося з трясовини окремих комп’ютерів й перебазувалося до планетарної інфосфери, що перебувала на той час у зародковому стані і називалася Інтернет, або Мережа.
Перші Штінти були дурні, як пеньки. Чи, може, правильніше було би сказати, що вони були дурні, як первинне клітинне життя, що зародилося в цих пеньках. Серед перших найпростіших, що плавали в теплому океані інфосфери — а океан цей також еволюціонував — були 80-бітові організми, запущені до оперативної пам’яті віртуального комп’ютера, тобто комп’ютера, змодельованого комп’ютером. Одним із перших, хто запустив таких створінь в океан інфосфери, був такий собі Том Рей[116], і він не був ані спеціалістом зі штучного інтелекту, ні програмістом, ані кібер-гуру, яких тоді називали хакерами, — ні, він був біологом, ентомологом, орнітологом і багато років свого життя присвятив збиранню мурах у джунглях за завданням ученого, котрий працював ще до Гіджри і звався Е.О. Вілсон[117]. Спостерігаючи за мурахами, Том Рей зацікавився проблемами еволюції і замислився над тим, чи не вдасться йому не просто змоделювати еволюцію в одному зі стародавніх комп’ютерів, а створити справжню еволюцію. Ніхто з кібер-гуру, з якими він спілкувався, не зацікавився його ідеєю, тому йому довелося самому навчитися програмувати. Кібер-гуру сказали, що еволюціонуючі та мутуючі послідовності кодів трапляються в комп’ютерах весь час, називають їх багами та глюками. Ще вони сказали, що вставляти ці послідовності кодів будь-куди ще не має жодного сенсу, бо вони, безсумнівно, не будуть функціонувати чи існувати, як і більшість мутацій узагалі, а просто спричинять зупинку комп’ютера. Тому Рею довелося створити віртуальний комп’ютер, такий собі змодельований комп’ютер на своєму реальному комп’ютері, і вже на ньому створювати свої послідовності кодів. І йому вдалося сформувати таке собі створіння, що мало в собі 80-байтову послідовність кодів і було здатне розмножуватися, помирати та еволюціонувати в межах його комп’ютера в комп’ютері.
Ці 80-байтники копіювали себе в нові 80-байтові послідовності. Такі одноклітинні прото-ШтІнти розміром у 80 байт швидко заполонили свій віртуальний усесвіт, подібно до того, як водорості розросталися на всю товщу озер у тому Елізіумі, яким була Стара Земля. Але Том Рей причепив до кожного 80-байтника часову мітку, тобто, кажучи іншими словами, надав їм таку характеристику, як вік. А ще ввів до програми ката, якого назвав Женцем[118]. Жнець мандрував його віртуальним всесвітом і вибраковував 80-байтову живність, що зістарілася, та нежиттєздатних мутантів.
Проте еволюція, як це повсякчас ведеться, спробувала перехитрувати Женця. Створіння-мутант розміром 79 байт виявилося не лише життєздатним, а й живучішим за 80-байтників і швидко їх витіснило. Гіпержиття, пращур сучасного ТехноКорду, тільки народжувалося, але ті, з кого воно складалося, уже займалися оптимізацією своїх геномів. Незабаром еволюція призвела до появи 45-байтних організмів, які майже знищили ті форми штучного життя, що з’явилися раніше. Їхньому творцеві Тому Рею це здалося дивним. Код 45-байтників був закоротким для розмноження, і, до того ж, 45-байтники вмирали так само, як зниклі на той момент 80-байтники. Том Рей зробив аутопсію одному із 45-байтних створінь.
Виявилося, що всі 45-байтні істоти були паразитами. Щоби створити власні копії, вони позичали код розмноження у 80-байтників. Виявилося також, що 79-байтники мають імунітет до 45-байтних паразитів. Але в той час, коли 80- та 45-байтники вже ось-ось мали зникнути, рухаючись низхідною еволюційною спіраллю, на арену вийшов мутант 45-байтника. Це був паразит у 51 байт завдовжки, і він міг полювати на сповнених життя 79-байтників. І так усе й продовжувалося.
Я переповідаю вам усі ці перипетії, тому що важливо затямити: з самого початку штучне життя, створене людьми, мало паразитичний характер. Навіть не просто паразитичний, а гіперпаразитичний. Кожна нова мутація породжувала паразитів, які могли полювати на тих паразитів, що з’явилися раніше. Змінилося кілька мільярдів поколінь, тобто минуло кілька мільярдів циклів центрального процесора, і штучне життя стало гіпер-гіпер-гіперпаразитичним. Минуло небагато стандартних місяців з того часу, як Том Рей започаткував штучне життя, і ось він уже виявив, що у віртуальному середовищі пишно розрослися 22-байтні створіння з настільки вдалими алгоритмами, що професіональні програмісти, яких запросив Том Рей, намагаючись наблизитися до цієї досконалості, змогли створити тільки 31-байтну версію. Тобто гіпержиттю знадобилося лише кілька місяців після свого сотворіння, щоби проявити продуктивність, яка була вже не до снаги його творцям!
На початку двадцять першого сторіччя на Старій Землі вже буяла біосфера штучного життя, до якої входила й інфосфера, що швидко розвивалася, і макросфера повсякденного життя людей. Хоч прориви у створенні комп’ютерів з ДНК, бульбашкової пам’яті, паралельних обчислень на стоячих хвилях та гіпермереж були ще попереду, людство вже створило хитромудрі пристрої на силіконовій основі. І продовжувало створювати мільярди різноманітних пристроїв. Мікрочіпи вбудовувалися в усе, починаючи від стільців та бляшанок з квасолею на полицях крамниць і закінчуючи автомобілями та штучними людськими органами. Машини все меншали і меншали, а помешкання пересічної людини чи, наприклад, її офіс наповнювалися десятками тисяч таких машин. Крісло секретарки впізнавало її, щойно вона в нього сідала, викликало на екран файл, із яким вона працювала на своєму примітивному силіконовому комп’ютері, зв’язувалося з іншим чіпом у кавоварці, і той підігрівав каву, давало наказ телекомунікаційній мережі ввімкнутися і впоратися із дзвінками, факсами та примітивними електронними листами, щоби не турбувати секретарку, зв’язувалося з головним комп’ютером у будинку чи в офісі, щоби встановити оптимальну температуру, і так далі... Тим часом на полицях супермаркетів мікрочіпи на бляшанках з консервами реєстрували свою ціну, зміни в ціні, замовляли самих себе, коли їхні запаси закінчувалися, відстежували попит та взаємодіяли із супермаркетом та іншими товарами. Ця мережа стала такою ж активною та повсюдною, як той поживний бульйон із органіки, що скипав бульбашками в первісному океані[119], коли зароджувалося життя на Старій Землі.
Минуло сорок років з того дня, як Том Рей створив першу 80-байтову клітину, і людство звикло розмовляти та взаємодіяти в інші способи з незчисленними штучними формами життя у власних автівках, офісах, ліфтах... навіть у власних тілах, у міру того як до медичних моніторів та протошунтів залучалося все більше досягнень нанотехнології.
Десь тоді ТехноКорд і розпочав своє автономне існування. Людство зрозуміло, і, як виявилося згодом, правильно зрозуміло, що штучне життя та штучний розум потребують автономності, щоби стати ефективними. Штучному життю потрібно еволюціонувати й урізноманітнюватися, так само як робило це свого часу органічне життя, освоюючи планету. І так і відбувалося. Штучне життя огорнуло всю планету активною інфосферою, подібно до того, як огортала її біосфера. Корд еволюціонував не як абстрактна сутність у потоці інформації мережі інфосфери, а у взаємодії мільярдів крихітних автономних мікромашин на чіпах, що виконували свою повсякденну роботу в макросвіті людей.
115
Джон фон Нейман
116
Том Рей (Thomas S. Ray, нар. 21.09.1954) — еколог, котрий започаткував проект «Tierra», комп’ютерну модель штучного життя.
117
Едвард Осборн Вілсон (Edward Osborne Wilson, нар. 10.06.1929) — американський біолог, соціобіолог, еколог, письменник, двічі лауреат Пулітцерівської премії, професор Гарвардського університету, академік Національної академії наук США.
118
Жнець
119
as the bubble and froth of Old Earth’s organic stew
Адам Ліндсей Ґордон (Adam Lindsay Gordon; 19.10.1833 — 24.06.1870) — австралійський поет і політичний діяч.