Дивлячись, як рухаються її яскраві губи, Максим думав, як багато в них спільного. Зустрітись тут, у багатомільйонному мегаполісі, було дивом не меншим, ніж ті чудеса з розмноженням хлібів та перетворенням води на вино, які демонстрував колись Ісус.
— І які в тебе плани на майбутнє? — запитав, коли принесли десерт.
— У Європу хочу. Францію чи Італію. Чи, може, Штати. Подивимось, що загадувати. — Оля виделкою колупала шматок торта. — Не вік же тут скніти. Набридли ці турки гірше редьки гіркої.
Відчув, що в останню фразу вона вклала щось дуже особисте, якусь макротрагедію свого мікрокосмосу. Чомусь розізлився на неї, що вона таким чином натякнула йому про свої колишніх.
— А в тебе які плани? — своєю чергою поцікавилась Оля.
— На тебе — величезні, — серйозно заявив Макс, дивлячись на неї, як мисливець на майбутній трофей. — Величезні, — повторив і облизнув пересохлі губи.
Їхній перший вечір закінчився в готельному номері в Султанахметі. Жоден із них не хотів чекати, а шлях до неї чи до нього додому відібрав би занадто багато часу. До ранку вони повільно й довго кохалися з перервами на вино та розмови. Коли Оля, втомлена та задоволена, заснула в його руках, Макс відчув, що нарешті зустрів свою половину. Себе в спідниці. У дівчині, яка мирно дихала поряд, він побачив той дикий кураж, ту відчайдушну сміливість, ту егоцентричну самовпевненість, яка кидала її на нові й нові амбразури, що падали під її натиском, зруйновані вщент вогнем, який вона, немов міфічний дракон, запалювала одним лише поглядом, одним порухом тонкої руки. Дивлячись, як до її спітнілого від сексу лоба прилипло непокірне пасмо чубчика, як здіймаються уві сні її груди, як по-дитячому вона стискає руки в кулачки, він зрозумів, що більше не відпустить її, навіть якщо вона хотітиме протилежного. Він зустрів жінку, яка була рівнею йому — силою духу, метою, зусиллями, — і не збирався її втрачати. Hayatımda hiç[1], як кажуть турки.
За тиждень Оля переїхала до Максової квартири. Далекоглядних планів на спільне майбутнє вони не будували, просто спішили жити й насолоджуватися моментом, так несподівано подарованим долею. Тут і тепер. Не діти ж бо, щоб кілька років гратися у цнотливі зустрічі на вихідних. Із жадібністю щойно звільнених із в’язниці вони брали одне від одного все, але так само багато й давали — емоцій, вражень, сексу. Любові. Наче двоє смертників, замкнених в одній камері до виконання вироку, не бачили світу поза межами себе й не впускали сторонніх у власний, створений у чотири руки світ. Макс знав, що з кожним днем вгрузає в ці стосунки чимраз глибше й закохується дедалі сильніше. Коли Оля дивилася на нього, її очі світилися не притаманними їй у ставленні до чоловіків покірністю та ніжністю. Друзі називали їх ідеальною парою і благословляли на шлюб. Але з одруженням вони не поспішали, вважаючи, що ще не досягли свого найвищого рівня — кожен окремо, — щоб мирно співіснувати довгі роки разом у любові та злагоді. Вони не знали, яка країна через рік стане їхньою тимчасовою батьківщиною, тому особливо ретельно захищалися, щоб самим не стати батьками.
З батьками одне одного їм довелося познайомитись за сумної нагоди. Восени 2009-го раптово помер Всеволод Шилов. Велетень, який ніколи в житті серйозно не хворів, крім того випадку на початку дев’яностих, помер від інсульту прямо за кермом авто, яке таки встиг зупинити до смерті, врятувавши цим чиєсь життя.
Максим з Олею терміново вилетіли в Україну, щоб встигнути на похорон. У літаку він все згадував розмову, коли батько без крику та істерик показав йому напрям, у якому він продовжував рухатись і зараз. Прокручував її в голові знову і знову, шкодуючи, що так і не подякував батькові за неї, коли подорослішав. Лише зараз, коли той уже лежав у труні за тисячі кілометрів, Макс зрозумів, наскільки важливим був для нього батько. Гостре відчуття втрати стискало серце тугими лещатами, а очі плакали самі собою. Оля сиділа поруч і не говорила зайвих слів, міцно тримаючи холодну Максову руку у своїй, гарячій, наче мартенівська піч рідного Донбасу.