Родина Бухгольців, Лемберг, 1913 р. (зліва направо: Пінкас, Густа, Еміль, Лаура і Мальке, Леон на передньому плані)
В архіві Варшави я натрапив на свідоцтва про народження для усіх чотирьох дітей. Усі народилися в одному і тому ж будинку, у Лемберзі, усіх прийняла на світ та сама акушерка Матільда Агід. Свідоцтво про народження Еміля було підписане Пінкасом, і в ньому зазначалося, що батько народився 1862 року у сусідньому містечку Цешанув, на північний схід від Лемберга. Варшавський архів видав також свідоцтво про шлюб Пінкаса і Мальке, який вони взяли у місті Лемберг 1900 року. З усіх дітей лише Леон народився в офіційно зареєстрованому шлюбі{18}.
Як родинне гніздо архівні матеріали зазначали Жолкєв. Там народилася Мальке і її батьки, вона була найстаршою з дітей і єдиною дівчинкою. Так я дізнався про Леонових чотирьох дядьків — Йозеля (народився 1872 року), Лайбуса (1875), Натана (1877) й Арона (1879) — усі були одружені і мали дітей, а це означало, що у містечку Жолкєв у Леона була велика родина. Дядько Мальке Мейхер теж мав багато дітей, тож Леон мав чимало двоюрідних і троюрідних братів і сестер. Якщо спробувати навіть приблизно полічити, то Леонова родина з Жовкви, Флашнери, налічувала більш як сімдесят осіб — один відсоток усіх мешканців містечка. За всі роки, які я пам’ятаю діда, Леон ніколи не згадував бодай про когось із них. Він завжди здавався людиною, в якої немає багато родичів.
За Габсбургів Жолкєв процвітала. Це був доволі вагомий у часи Мальке центр торгівлі, культури і освіти, заснований на п’ять століть раніше Станіславом Жолкєвським{19}, відомим польським полководцем. Над містом височіє замок шістнадцятого століття з чудовим садком в італійському стилі. Замок і сад збереглися й донині, але поруйновані часом. Численні культові споруди містечка свідчать про строкатий склад його населення: храми домініканців і римо-католиків, українська греко-католицька церква, а в самому центрі — синагога сімнадцятого століття, останнє нагадування про важливе становище міста Жолкєв у Польщі, єдиного міста, де друкувалися єврейські книги. У 1674 році великий замок став королівською резиденцією Яна III Собеського, польського короля, який переміг турків у битві під Віднем 1683 року, поклавши край трьохсотлітньому конфлікту між Османською імперією і Священною Римською імперією Габсбургів.
Коли Леон приїздив сюди провідати родину матері, у місті налічувалося близько шести тисяч мешканців, які були переважно поляками, євреями та українцями. Олексій Дунай дав мені{20} копію вишуканої мапи міста, намальованої вручну 1854 року. Ціла палітра зелених, кремових і червоних відтінків чимось нагадує картину Еґона Шіле «Дружина художника», імена і назви виділено чорним. Докладність мапи вражала: на ній було позначено кожен дворик і дерево, кожна будівля мала свій номер, починаючи з королівського замку у центрі (№ 1) і аж до найдрібніших хаток на околицях (№ 810).
Йозеф Рот описував план міста так: типове для регіону розташування, «посередині великої рівнини, не обмежене ані пагорбом, ані лісом, ані річкою», воно починалося з кількох «невеличких хатинок», далі були будинки здебільшого вздовж двох головних вулиць, одна з яких біжить «з півночі на південь, інша — зі сходу на захід». Ринкова площа знаходиться на перетині двох доріг, і незмінно залізничну станцію розташовано «у дальньому кінці північно-південної вулиці»{21}. Це ідеальний опис містечка Жолкєв. З кадастрового запису, складеного 1879 року, я дізнався, що родина Мальке мешкала в будинку № 40 на ділянці 762, що на західній межі міста, на східно-західній вулиці{22}. Найімовірніше, у цій дерев’яній будівлі вона і народилася.
Жолкєв, Лембергерштрассе, 1890 р.
У Леонові часи вулиця називалася Лембергерштрассе. Ми вийшли на неї зі сходу, повз велику дерев’яну церкву, позначену на детально розміченій мапі 1854 року як церква «Святої Трійці» (Heilige Dreyfaltigkeit). Після домініканського монастиря, що був праворуч від нас, ми вийшли на головну площу (Ringplatz). Перед нами постав замок поруч із собором Святого Лаврентія, де поховано Станіслава Жолкєвського і кількох Собеських. Трохи далі стояв монастир Василіанок, увінчуючи простір, що колись був славетним. Холодного осіннього ранку площа і місто здавалися побляклими і похмурими: мініатюрна цивілізація стала місцем вибоїн і кудкудакання курей.