Решту літа він провів у Львові з друзями і родиною, зі своєю матір’ю, яка і досі жила на вулиці Шептицьких. Мабуть, він їздив провідати дядька Лейбуса і свою велику родину на вулиці Пілсудського у Жовкві, у їхньому дерев’яному будинку, що стояв трохи північніше великої синагоги (через кілька десятиліть по тому вулиця перетворилася на брудну стежку, будинку давно немає). Напевно, Леон гуляв пагорбами, що розкинулися навколо містечка, ходив прекрасними дубовими і березовими лісочками на його східній околиці, яку називали «борек». Тут, на широкій рівнині між невисокими горбочками вздовж головної дороги на Львув, часто бавилися місцеві діти.
У серпні Леон пішов до австрійського консульства, що знаходилося на першому поверсі 14-го будинку на вулиці Браєровській поблизу університету. У цьому орендованому приміщенні, останньому бастіоні австрійської влади, йому поставили штамп, який дозволяв одноразову подорож назад до Австрії. Консульство Чехословаччини, яке було розташоване поруч з корпусом юридичного факультету, дало йому транзитну візу. Посеред міської метушні Леон, імовірно, проходив вулицею повз двох інших молодих людей, які лише починали свій кар’єрний шлях, що згодом приведе їх до впливових ролей у Нюрнберзькому процесі: Герш Лаутерпахт поїхав вчитися до Відня 1919 року і, мабуть, приїздив до Львова провідати свою родину і висунути свою кандидатуру на посаду завідувача кафедри міжнародного права у Львівському університеті; Рафал Лемкін, студент юридичного факультету того ж університету, мешкав недалеко від Мальке, поблизу кафедрального собору Святого Юра. Це був період становлення системи уявлень і знань про роль права у боротьбі з масовими звірствами під впливом бурхливих подій, що відбувалися тоді у місті і Галичині.
Леон покинув Львув наприкінці серпня. Він сів на потяг до Кракова, який їхав туди десять годин, далі до Праги, а тоді до Бржецлава, що на південному кордоні Чехословаччини. Вранці 25 серпня 1923 року потяг прибув до віденської залізничної станції Нордвестбанхоф. Звідти Леон пішки пройшов до дому Густи на Клостернойбургерштрассе. Він більше ніколи не повертався до Львова чи Жовкви і, як мені відомо, ніколи знову не бачився з членами тамтешньої родини.
Фотографія з польського паспорта Леона, 1923 р.
Через п’ять років Леон став самостійним винокуром, виготовляв і продавав міцні напої у власній крамниці на Раушерштрассе, 15, що у 20-му районі Відня. У нього збереглася з тих часів одна світлина, зроблена у березні 1928 року, в час нової економічної кризи і гіперінфляції. На фото він був разом зі своїм шваґром Максом Грубером під час щорічного зібрання Спілки віденських винокурів. У товаристві старших чоловіків він сидів на підвищенні, у залі, оздобленій дерев’яними панелями, під латунною люстрою з двадцятьма сімома жарівками, Леон був наймолодшим з усіх присутніх у приміщенні без жінок, звичайний хлопець у віці двадцяти чотирьох років. На його вустах — ледь помітна тінь посмішки. Хоча часи були неспокійні, це не відбилося на його обличчі. Леон зберіг квитанцію, яку отримав від спілки у день, коли став її членом, 27 квітня 1926 року. За вісім шилінгів він приєднався до товариства виробників алкоголю.
Через вісім десятиліть по тому я відвідав Раушерштрассе, 15 разом зі своєю дочкою. Ми зазирнули у вікна приміщення, яке тепер переробили під клуб. Там встановили нові дубові вхідні двері, на яких вирізьблено слова з пісні гурту «Led Zeppelin» — «Stairway to Heaven». «Я схвильовано дивлюся на захід, — йдеться в пісні, — а душа плаче за тим, що я залишив позаду».