— Що просто? — Накинулася на нього Ліббі. — Що тут може бути просто, Вароно? Заради чого з цього ти б убив?
— Боже мій, Роудс, а за що б тут не вбила ти?
Ніко мало не закричав на неї, але вчасно закрив рота і вражено заморгав.
— Я тільки хотів сказати, – затараторив він, а потім потряс головою і скривився. — Ні, забий. Поговоримо, коли ти все це перевариш і будеш готова. Прямо зараз я нічого пояснювати не стану.
— Варона, – прогарчала Ліббі, але він уже покидав каплицю, пересмикуючи плечима, наче поспішав піти з морозця. Отже, Ліббі через чари спостереження дізналася, що Атлас Блейклі, який запропонував можливості, про які вони і мріяти не сміли, – не згадавши, щоправда, при цьому, яку ціну належить заплатити, – зараз один у читальному залі. Вона опустилася на запропонований ним вільний стілець.
Тільки цього разу все буде інакше, сказала вона собі. По іншому ніяк.
— Напевно ви знали, що попереду на вас чекає щось таке, – сказав Атлас, висмикуючи Ліббі з недовго ступору.
Вона навіть не спитала, звідки йому відомо, про що вона розмірковує.
— То це правда?
— Все не так сумно, – добродушно промовив Атлас. — А взагалі так, одному з вас належить померти.
Ліббі трохи сповзла з дерев'яного стільця, не знаючи, як відреагувати. Почасти їй здавалося, ніби вона все це собі уявляє. Аж раптом це сон? Та ні, звичайно ж, дійсність, проте Ліббі ні на гріш не вірила, що Атлас візьме і підтвердить підозри Ніко.
— Адже так…
— Іноді це змова, – визнав Атлас, милостиво позбавивши її необхідності лепетати щось далі. — Іноді це нагадує березневі іди[24]. Однак найчастіше це жертвопринесення, а отже, пов'язане з великою скорботою.
— Так... – знову випалила Ліббі, але затнулась, не знаючи, як почати. — Як же…
— Як ми можемо просити цього від вас? Насилу, – зізнався Атлас. — Це, боюсь, давня практика. Ровесниця самої бібліотеки. Чи ти можеш уявити, якою магією володіє медит твого калібру? — Поставив він питання, яке, здавалося, не могло не викликати в неї тремтіння. — Колосальність такого підношення стабілізує магію самих архівів.
Ліббі аж зблідла – настільки ненормально це звучало.
— Це ж… це…
— Необхідність, – підказав Атлас. — Із кожним новим поколінням присвячених міць архівів зростає. З кожним новим медитом, який навчається у цих стінах, ми розширюємо горизонти та сферу застосування наших знань. Так само незмірна і цінність того, що ми отримуємо натомість. Можливо, ти й сама це вже помітила? — З помірною байдужістю промовив він. — Зауважила, що твоя сила, твоя енергія тепер інші? Вони більші. Або так: результати твоїх заклинань набагато потужніші, ніж раніше.
Не сміючи заперечувати, Ліббі в мовчазному виклику стиснула кулак.
— Ви вже знаєте, міс Роудс, що сила даремно не дається, – попередив Атлас. — Її не створиш на порожньому місці, не зачерпнеш із порожньої криниці. Найперший принцип магії завжди залишається незмінним: у неї є ціна. За всі привілеї доводиться платити, і якщо ви берете їх, то повинні мати гідність і не скупитися.
Мельком і зовсім наперекір її волі, Ліббі згадала слова Далтона – ті самі, які вона спершу знайшла дуже раціональними і вагомими. Намір чи матерія удачі та антиудачі – це могутня, переважна сила. Це складно й незворотно, адже людину зіштовхують зі стежки, якою їй призначено було пройти.
А вона, безперечно, обрала цей.
— Так нам раніше не сказали, – глухо промовила Ліббі, і Атлас кивнув.
— А нікому ніколи не кажуть, міс Роудс.
— Ви б нам сказали?
— Звісно, свого часу. Таємниці зберігати важко, та й Форум постійно втручається.
Ліббі заскреготіла зубами.
— Звідки їм про це відомо?
— Суспільство – дуже давнє, як і його вороги. Люди – істоти, схильні помилятися. Принаймні краще втручання Форуму, ніж корпорації «Уессекс». У капіталізму є жахлива звичка забувати будь-які принципи.
Та як він може бути таким байдужим?
— А ваші принципи якимсь чином живуть?
— Був би інший шлях, – просто відповів Атлас, – ми б його побачили.
Ліббі трохи знітилась, не знаючи, хоче вона питати далі чи ні.
— Ви хочете знати як, – припустив Атлас, і Ліббі підвела погляд, скривджена його співчуттям. — Це слушне питання, міс Роудс. І ви маєте право його задати.
— Це… – Вона замовкла. — Це… якийсь ритуал на честь повного місяця, якийсь звичай, обряд? Проходить щороку, у день сонцестояння, рівнодення чи чогось там ще?
— Ні, нічого подібного. Жодних місяців і хитрощів. Лише жертва, шматочок цілого.
— І тільки?
— Тільки? – луною повторив Атлас, і Ліббі моргнула, здивована тим, що саме це його сполошило. — Це ніяка не дрібниця, міс Роудс. Подобається вам чи ні, але всі ви пов'язані спільним досвідом, – повідомив її Атлас, в голосі якого прорізалася небувала твердість. — У тому, як ви співналаштуватися, немає ніяких дрібниць, які можна було б легко забути. Узи між усіма вами, без винятку, з кожним днем стають міцнішими. Мета елімінації не у рятуванні від зайвого та непотрібного, а в тому, щоб віддати те, без чого ви – не ви. Будинок та його архіви розумні, ви знаєте? — Ліббі неохоче кивнула. — Що, як не смерть, наділило б життям знання, які ми оберігаємо?
24
15 березня за давньоримським календарем. Цього дня 44-го року до н. е. вбили Юлія Цезаря.