— Він сіренький, – у лоб сказав Ніко. — А ти ні.
— Ніякий він не з...
Вона осіклася, зрозумівши, що зосередилася не на тому.
— У твоїх вустах це звучить як комплімент, – ледве чутно пробурмотіла Ліббі, а Ніко у відповідь скорчив гримасу, якою наче наказав заткнутися й водночас нагадав про те, що саме це він мав на увазі.
— Твоя біда в тому, Роудс, що ти навіть не розумієш, яку небезпеку становиш. Ти хочеш себе проявити, чудово, але це ж не важка боротьба. Ти й так нагорі. І ще ти чомусь не бачиш рафінованого ідіотизму в тому, що вибрала людину, яка робить тебе... — Він помовчав, підбираючи потрібне слово. — Нуднішою.
— Ти нарешті визнав, що я краще за тебе?
— Ти не краще за мене, – на автоматі заперечив Ніко. — Просто шукаєш не там. Ти ніби шукаєш, не знаю, інші частини, чи що.
Ліббі зморщилася.
— Інші частини чого?
— Мені-то звідки знати? Себе, напевно. — Він тихенько хмикнув, а потім добив її, сказавши: — Коротше, немає ніяких інших частин, Роудс. Немає більше нічого. Тільки ти.
— Що це означає взагалі?
— Ти або ціла, або ні. Досить шукати. Усе, матір твою, вже тут, – висловив він, хапаючи її за руку і ледве не кидаючи їй же на груди. Ліббі у відповідь сердито подивилася на нього і, почуваючись оскверненою, вивільнилася. — Ти або задовольняєшся цим, або тобі всього буде мало.
— Ти мені лекцію читаєш?
— Ти живе полум'я, Роудс, – сказав Ніко. — Тож досить вибачатися за заподіяну шкоду, і нехай цей мудак горить ясно.
Частково Ліббі розлютилася до невимовного сказу, але водночас не хотіла потрапляти на черговий виверт і сприймати його слова всерйоз.
Тому, так і не придумавши гідної відповіді, вона глянула скоса на розбитий світильник. Відновила його і повернула на стіл.
Ніко ж перетворив стіл на коробку.
Коли б Ніко не творив магію, Ліббі це вибивало з колії. Чаклував він із розмахом, так, що ставало не видно деталей: якщо матеріальна складова світу була ниточками, за які Ніко смикав, немов ляльковод, то Ліббі їх не бачила. Речі то з'являлися, то зникали – і все. Ліббі не пам'ятала, як це відбувалося, навіть якщо сама ж пильно спостерігала. Ось стояв у кімнаті стіл, тепер він – коробка; скоро, хто знає, її місце займе крісло або болото. Сам же стіл, можливо, і не згадає, чим він колись був.
— Хто ж тоді ти? – запитала Ліббі. — Якщо я – живе полум'я?
— Чи так це важливо?
— Може, й важливо. — Вона повернула коробці форму столу.
— Кумедно, – вимовив Ніко. — Якби за нами не прийшли, я б нічого цього й не створив.
— І що кумедного?
— Це місце зробило мене вбивцею. За співучастю, – подумавши трохи, поправився Ніко. — У прийдешньому вбивстві, – пробурмотів він, підбиваючи підсумок.
— Переходь до суті, – сухо попросила Ліббі.
— Загалом, я заплямував себе, так? На мені тепер позначка «Уб'є за...», а потрібне впишіть самі. — Ніко закликав ніж до себе в руку, хоча з боку, звісно, все виглядало інакше. Ніж начебто лежав десь неподалік, а ось він уже в долоні в Ніко. — Вона не з'явилася б на мені, не прийди я сюди. А сюди я взагалі не прийшов би, якби не ти.
Чи не валить він усе на Ліббі? Звинувачення в його голосі не чулося, але важко було не припустити протилежне.
— Ти начебто казав, що все одно б прийняв запрошення.
— Так, але тільки тому, що покликали тебе.
Ніко покрутив ніж у руці, вивчаючи лезо.
— Нездійсненно, – сказав він у порожнечу.
— Що?
— Нездійсненно, – уже голосніше повторив Ніко. Підняв на Ліббі погляд і знизав плечима. — Обчислення типу «якщо... то...». Ми зустрілися, а отже, ми нероздільні. Ми приречені грати в цю дивну гру... як би там воно було? Ця штука, espejo[25], гра. Дзеркальна гра.
— Дзеркальна гра?
— Ну так, ти робиш що-небудь, і я роблю те саме. Віддзеркалюю.
— Але хто перший? – запитала Ліббі.
— Неважливо.
— Тебе це обурює?
Він опустив погляд на ніж, а потім знову подивився на неї.
— Думаю, я вбив би за це, – сказав він, – тож так.
Ліббі закликала ніж із його руки у свою, що з боку виглядало так, ніби той завжди був у неї.
— Те саме, – тихо промовила вона.
Потім відклала ніж на стіл, який ще недавно зовсім недовго був не собою.
— Ми могли б зупинитися, – запропонувала Ліббі. — Перестати грати в цю гру.
— Зупинитися де? Тут? Ні, – Ніко замотав головою, барабанячи пальцями по стегну. — Ми ще не так далеко зайшли.
— А раптом уже занадто далеко?