Першим про смерть, як частину обряду втаємничення, дізнався Атлас – прочитав у чиїхось думках чи якось іще, бо наполягав: насправді думки він не читає.
— Та пішло воно все, – сказав Атлас Езрі, коли вони вдвох лежали на підлозі під куполом розфарбованої кімнати. — Треба когось убити? Ні вже, приятелю, дякую покірно.
— А як же книжки? – тихенько гудячи, запитав Езра. Вони з Атласом обидва мали слабкість до отрути, смертних наркотиків. Під ними Езрі простіше вдавалося відчиняти двері, а Атлас просто відпочивав від чужих думок: вони викликали срану мігрень.
— Кляті книжки, – повторив Езра. — Ціла бібліотека. У ній стільки книжок.
Атлас упоровся так, що очі його перетворилися на вузькі щілинки. Налаштований на праведний лад, він загадково вимовив:
— Книги – це ще не все, приятелю.
Однак в основі Езра з ним згоден не був.
— Суспільство – це щось більше, – сказав він, – не тільки книжки. І питання, і відповіді. Це щось більше, ніж нічого. — Наркота заважала ясно викладати теорію. — Треба тільки якось пробитися, а там забратися на вершину гори. Влада породжує владу, і всяке таке.
Атлас явно не наздоганяв, і Езра продовжив:
— Мало хто вміє голодувати, – сказав він, переходячи до того, як мало людей у принципі здатні зрозуміти час: як його багато, скільки всього можна досягти, протримавшись трішки довше. Головне, прожити практично на одному повітрі, харчуючись зрідка і крихтами, і тоді в кінці залишишся саме ти. Лагідні успадковують землю[28] або щось у цьому дусі. Убивство – це погано, так, але що ще гірше – воно необов'язкове, неефективне. Чим взагалі було існування Езри, як не постійним створенням лазівок з метою підібратися до природи самого життя?
Езра відчував свою смерть і знав, що вона буде неприємною. Справа була не в магії, а в передвісті. Усе вже, вважай, сталося; він народився таким – таким, що йде довгою стежкою до безрадісного кінця. Залишалося вирішити, чим по дорозі зайнятися. І потім, чортові книжки їм дуже знадобилися б; довелося скласти план: чекати випало Атласу, а зникнути – Езрі. Езра запропонував інсценувати свою смерть; і якщо один залишиться не при справах, нікого вбивати не доведеться. Усе одно Езра нікому більше в класі не подобався: йому, такому замкнутому, не вірили. А ще ніхто до пуття не розумів, на що він здатний, але це зрештою було йому тільки на руку.
І ось, тієї ночі, коли всі змовилися його вбити, він відчинив чергові дверцята.
На той час він навчився забігати набагато далі трьох тижнів – на роки вперед, а то й на століття. І вибрав 2005-й, що настав через п'ять років після їхнього зарахування; відшукав Атласа в кафе, де вони домовилися зустрітися. Якщо для Езри минуло всього кілька годин, то для Атласа минуло двадцять вісім років. На той час він відійшов від наркотиків, але не закинув франтівських манер. Сівши навпроти двадцятиоднорічного Езри, Атлас вишкірився. «Я в грі», – сказав він і передав йому папку з підробленими документами.
— Отже, вони повелися? – запитав Езра. Суспільство знало, на що він здатний, але все ж... хто вони такі, щоб стверджувати, нібито він не помер?
— Так. — Усередині лежали водійське посвідчення штату Нью-Йорк, нова картка соціального страхування і – такий собі жарт Атласа – частково заповнена картка улюбленого клієнта в місцевій млинцевій. Езра мало не запитав, як це Атлас примудрився провернути за нього всю бюрократію, але вчасно нагадав собі, що Товариство неспроста вимагає вбивство за членство в ньому.
— Ну а як вони вчинили з... ну, зі мною?
— Так само, як чинять із усяким елімінованим кандидатом. Стерли тебе, – сказав Атлас, знизуючи плечима, а потім розсміявся. — Уяви, якби світ дізнався про орден учених-медиків, які кожні десять років убивають по одному своєму! Тож ні, приятелю, помер так помер. Тебе типу ніколи й не було.
Як зручно.
— І що, навіть без обряду...
Атлас підняв келих.
— Суспільство померло. Хай живе Суспільство.
Безперервність і вічність. Час, як і раніше, йшов далі.
— Ну і що тепер? – запитав Езра, загоряючись перспективами, що відкрилися перед ним.
Вони продовжували обережно зустрічатися, раз на рік, і Езра завжди приходив моментально, через двері. Обидва не хотіли, щоб він старів без потреби. У той час як Атлас дорослішав, Езрі залишався двадцять один рік; час для нього йшов інакше, але він йшов. Чекаємо шістьох, сказав Атлас. Тих самих шістьох, ідеальної групи, включно з самим Езрою. Атлас же тим часом мав піднятися кар'єрною драбиною і стати новим Хоронителем (нинішній пристойно постарів, і це, якщо не брати до уваги непомірного багатства, слугувало чудовим приводом для виходу на пенсію), щоб уже особисто визначати кандидатів. Він підібрав би ідеальну команду з п'яти осіб – один, звісно, помер би, але навіть цю нещасну душу шукали б із розумом і ретельно, – а потім Езра, шостий, узяв би все у свої руки.