Ліббі вперто вип'ятила щелепу.
— То я тепер тебе втомлюю?
Вона правда стомлювала Ніко, але чому сама ще не зрозуміла цього, залишалося таємницею з таємниць.
— Ти молодець, Роудс, – нагадав він, поки вона знову не накинулася на нього. - Ти молодець, зрозуміло? Просто зрозумій, що я не став би дошкуляти тобі в іншому випадку.
— Наче мене турбує твоя думка, Варона.
— Тебе взагалі будь-яка думка хвилює, Роудс. Особливо моя.
— О, особливо твоя? Правда чи що?
— Так. — Адже ясно. — Який сенс заперечувати це?
Ось тепер Ліббі завелася, але зла Ліббі хоча б була краще за слабку і невпевнену.
— Гаразд, проїхали, – пробурмотіла вона. — Просто… до зустрічі. До завтра, мабуть.
Вона розвернулась і пішла далі, всередину кварталу.
— Передай Езрі, що я говорю «супер»! — Крикнув навздогін Ніко.
Ліббі, не повертаючись, показала йому середній палець.
Значить, все добре, ну, або хоча б як завжди. Ніко змусив себе пройти кілька кварталів своїм ходом, а потім помахом руки перенісся нагору, пройшовши бакалійну лавку, а заодно чотири поверхи, наповнених дикою сумішшю різноманітних ароматів, що не поєднувалися, і опинився на захаращеному сходовому майданчику їхньої погано перепланованої двокімнатної квартири, в якій вони три роки жили по сусідству з величезною домініканською родиною та їх некерованим чихуа-хуа. Ніко пошаманив із захистом і без ключа ввалився в житло, застав усередині звичайних його мешканців: на дивані (який виграв у «камінь-ножиці-папір» у братів-бенгальців знизу) сидів не те щоб блондин і не те щоб смаглявий власник мигдалеподібних очей, уявного безсоння, п'ятиденної щетини та жахливої постави, а поруч із ним дрімав, розтягнувшись, чорний лабрадор.
— Ніколас, – сказав Гідеон, з усмішкою підводячи на нього погляд. — Cómo estás[1]?
— А, мабуть, mas o menos. Ça va?[2]
— Oui, ça va[3], – відповів Гідеон, штовхнувши собаку. — Макс, підйом. — Повагавшись трохи, песель сповз з дивана, потягнувся і невдоволено подивився на людей з-під набряклих повік. А потім миттю прийняв свою звичайну форму, ліниво чухаючи шерсть на голові і сердито дивлячись через плече на Гідеона.
— Я так добре влаштувався, дупа ти з ручкою, – оголосив чоловік, якого то називали Максиміліан Вірідіан Вольф (і який у кращі часи поводився хоча б не зовсім як тварина), то ні.
— На відміну від мене, – сказав Гідеон своїм рівним рівним тоном, встаючи і відкидаючи газету, яку читав. — Ходімо вийдемо? Повечеряємо?
— Ні, я приготую, – сказав Ніко. Готувати і справді вмів тільки він, тоді як Макс майже не прагнув освоювати практичні навички, а у Гідеона були свої проблеми. Прямо зараз Гідеон стояв без сорочки і потягався, піднявши руки над спорадично блискучими пісочними пасмами, і якби не синці під очима, то виглядав би майже нормально.
Нормальним він, звичайно ж, не був, але його оманлива звичайність здавалася чарівною.
Якщо не брати до уваги вічної безалаберності, Ніко бачив Гідеона в станах і гірше цього. Наприклад, коли він спішно тікав від своєї мами-пройдисвітки, Ейліф. Вона іноді виринала зі зливу в громадському туалеті або першої канави, повної дощової води. Плюс він обходив стороною прийомну сім'ю, які були, скоріше, навіть не сім'єю, а купкою новошотландських вурдулак. Останні кілька тижнів далися Гідеону особливо тяжко, проте Ніко майже не сумнівався: це неминучий результат закінчення НУМІ. Чотири роки Гідеон прожив майже нормальним життям, і ось тепер йому нема куди податися, та ще виявилася важка форма того, що менш обізнана людина назвала б хронічною нарколепсією.
— Ропа в'єха? — Запропонував Ніко, не сказавши, про що думає.
— Так. — Макс стукнув кулаком Гідеона у плече і попрямував у ванну. Після зміни зовнішності він залишився повністю голий. Ніко закотив очі, а Макс підморгнув йому, навіть не спромігшись прикритися.
— Ліббі мені написала, – зауважив Гідеон. — Каже, що ти поводився як завжди, тобто як козел.
— І все, більше нічого? — Запитав Ніко, сподіваючись на це.
Куди там…
— Ще вона сказала, що вам запропонували якусь таємничу роботу.
— Таємничу? — Дідька лисого.
— Так, і тому вона не сказала, що то за робота така.
Їм усім наказали мовчати, але ти ж дивись…
— Повірити не можу, що вона взяла і все тобі розтріпала, – пробурчав Ніко, знову відчувши огиду. — Серйозно, як?
— Повідомлення надійшло прямо перед твоїм приходом. І, між іншим, мені подобається, що Ліббі про все повідомляє. — Гідеон почухав у потилиці. — До речі, от якби не вона, то коли б ти розколовся?