Ніко задер голову, дивлячись на камеру спостереження (або її місцеву варіацію), і помітив її в кутку.
— Ось, – сказав Ніко, вказуючи на неї. — Постарайся без гучних звинувачень.
Гідеон обернувся і знизав плечима.
— По правді, мені й сказати більше нічого. — Пауза, потім: — Avez-vous des problèmes? Tout va bien[4] ?
— Sí, estoy bien, no te preocupes[5].— Будь-хто, хто стежив за ними, міг би, напевно, перекласти, але сенс був не в тому. — Думаю, не варто зустрічатися надто часто.
Гідеон схилив голову на знак згоди.
— Поки я тут, ти до ладу не спиш, – зауважив він. — А судячи з місцевої системи безпеки, енергія тобі знадобиться вся.
— Так, – зітхнув Ніко, – можливо. — Він намагався не думати, наскільки важко пройдуть наступні два роки, коли навіть у підсвідомості не залишиться і слідів Гідеона, що не дає з глузду з'їхати.
— Ліббі тут? — Запитав Гідеон.
— Так, десь тут. — Ніко скривився. — Хоча тобі цього знати не належить.
— Ну, я ж просто навмання припустив. — Гідеон схилив голову набік. — Ти ж добре з нею поводишся?
— Я сама ввічливість. Не треба вчити мене манерам.
Посмішка Гідеона стала ширшою.
— Tu me manques[6], – сказав він. — Макс, звичайно, твого відходу не помітив.
— Ще б пак. — Пауза. — Y yo también[7] .
— Без тебе так незвично.
— Знаю. — Насправді ж розлуку Ніко ще до ладу не відчув. — Хоч би тихо стало?
— Так, а мені тиша не подобається. Так і чекаю, що зі знищувача сміття вирине мама.
— Не вирине, ми з нею поговорили.
— Ось як?
— Так, вона несподівано відвідала мене у ванні, – зізнався Ніко. — Але я сказав би, що зумів її переконати.
«У певному сенсі, – похмуро подумав він, – якщо захисні чари вважаються».
— Ніколас, – зітхнувши Гідеон, – déjate[8] .
Гідеон знав, звичайно ж, – чи не знати йому, – що Ніко від великої любові ховає правду, але знов-таки, Ейліф була темою складною. Ніко все не міг збагнути, як їй вдається перетинати астральні плани так легко (втім, якась книга тут, напевно, і дала б відповідь, з надією усвідомив він), проте якщо відкинути деталі, то вона розбійниця і до того ж надзвичайна. Що б Ейліф не робила – у сенсі магії – їй це вдавалося неймовірно спритно, і тому Гідеон постійно перебував під ударом. Ризикувати Ніко не хотів. Востаннє, коли вона погрозами змусила сина виконувати для неї роботу, то виснажила його, і в нього кілька днів поспіль не припинялися напади. Зрештою Гідеон упав неподалік Томпкінс-сквер-парк і загримів до лікарні, не встигнувши зв'язатися з Ніко. І це ще не кажучи про те, як Гідеона у всіх світах переслідували і ті, кого він обікрав (деталь, яку Ейліф не згадала, будучи або злочинно забудькуватою, або – що ймовірніше – просто злочинницею). Ніко, втім, без її пояснень знав, чому Гідеон не дає собі спати, майже місяць спостерігаючи краєм ока.
Про такі речі, як і про те, що без чарів Ніко не обійтися, вголос говорити було не потрібно.
— Гідеоне, я просто намагаюся…
Договорити Ніко не встиг: лозини зім'ялися, Гідеон зник, а, розплющивши очі, він виявив себе в непроглядній темряві. Хтось трусив його за плече.
— Тут хтось є, – промовив чийсь голос, і сонний Ніко ледве сів.
— Що? Це просто мій друг, він не…
— Та не в тебе в голові. — Рейна, нарешті зрозумів він, розглянувши її контури в темряві. — Хтось проник у будинок.
— Звідки ти…
— Тут рослини у кожній кімнаті. Вони мене розбудили. — Тоном голосу вона ніби повідомляла: досить балакати. — Хтось намагається вломитися, якщо вже не вломився.
— І що мені робити?
— Не знаю, – сказала Рейна, насупивши брови. — Що-небудь.
Ніко опустив руку на підлогу та відчув вібрацію дерева.
— Коливання, – сказав він. — Тут і справді хтось є.
— Це я знаю. Я ж сказала.
Що ж, краще йому буде розібратися з цим наодинці або майже наодинці. Рейна, напевно, надала йому послугу, розбудивши першим.
Тільки він обіцяв не робити нічого одноосібно.
— Буди Роудс, – подумавши, сказав Ніко і підвівся. — Вона в останній…
— В останній кімнаті праворуч, я знаю. — Рейна пішла швидко, не ставлячи запитань, а Ніко крадькома вибрався в коридор, повз вітальню (названу на честь якоїсь там архітектурної мішури), прошмигнув у бік західного входу в галерею і прислухався. Це виходило у нього гірше, ніж у Ліббі: вона була тонше налаштована на коливання матерії, на звуки та швидкість – тому він звернувся до інших своїх почуттів. Уловив десь унизу руйнування.