Не дивувався хіба що Далтон.
— Я ж казав, – нагадав він, зустрівши її якось уночі одну в читальному залі.
Париса прикинулася здивованою.
— Гм? – промимрив вона, розігруючи переляк.
Далтон підсунув стілець і вмостився поруч із нею за стіл.
— Рукопис аль-Біруні[21]?
— Так.
— Чи вивчаєш час реакції? — Аль-Біруні першим став експериментувати з уявною хронометрією, тобто затримкою між стимулом та відповіддю; перевіряв, скільки минає часу, перш ніж мозок зреагує на побачене оком.
— Звідки тобі відомо, що я вивчаю? — Запитала Паріса, хоча і не потребувала відповіді: Далтон не міг відвести від неї очей.
— Над теорією працюєш, – зауважив він. — Я вирішив, що ти, можливо, захочеш її обговорити.
Паріса дозволила собі посміхнутися куточком губ.
— Пошепчемося про диференціальну психологію? Як непристойно.
— Є щось інтимне в інтенсивних заняттях, що навіть мені стає незатишно, – сказав Далтон, присуваючись ближче. — Це такий вираз неоформленої думки.
— Хто сказав, що мої думки залишаються неоформленими?
— Ти нічим не ділишся з рештою. А я раджу тобі знайти союзника.
Паріса потерлася коліном об ногу.
— Вже наче знайшла.
— Не мене. — Далтон криво усміхнувся, але ноги не прибрав. — Я ж казав, мене вибрати не можна.
— З чого ти взяв, ніби мені потрібний союзник? Або що я дозволю себе вбити?
Далтон озирнувся, хоча навряд чи їх підслуховували. Паріса не відчувала у всьому будинку жодної активної свідомості. Хіба що Ніко. До нього зачастив гість, телепатичний, але приймав його Ніко, не зовсім пильнуючи.
— І все-таки, – сказав Далтон, ніби благаючи повірити, прислухатися до нього.
Захотіти його, трахнути, покохати.
— Що ти знайшов у мені? Ти ж мені не довіряєш, – сказала Паріса. — Та якби й міг, навряд чи став би.
Він стримано й красномовно посміхнувся.
— Мабуть, я не хочу.
— Значить, я тебе спокусила?
— У звичному сенсі, гадаю, так.
— А в не звичному?
Далтон глянув на волосся, що впало їй на плече.
— Ти мене трохи мучиш, – сказав він.
— Тим, що можу тебе не хотіти?
— Навпаки, – сказав він, – але це обернулося б катастрофою. Бідою.
— Мати мене? – Це вписалося б у її образ: спокусити та знищити. Світ наповнювався поетами, які вважали себе жертвами жіночого кохання.
— Ні. – Далтон іронічно посміхнувся. — Якби ти мене мала.
— Нахабно. — А ще малоймовірно. Паріса поки що не визначила природу Далтона. Скромняга чи хвалько? Чи дозволив він безтурботно відвести себе в бік чи відвів би сам? Думка про те, що він грає з нею так само, як вона грає з ним, жорстоко сп'яняла. Паріса розвернулася до Далтона. — А що сталося б, захочи я тебе?
— Ти б мене одержала.
— І?
— І нічого. От і все.
— Хіба я тебе вже не отримала?
— Тоді тобі все це набридло б.
— То ти гру затіяв, значить?
— Іграми я б тебе ображати не став.
Далтон опустив погляд, і світло невеликої настільної лампи вигідно підкреслило його царські вилиці. Він під будь-яким кутом гарний, схвально подумала Паріса.
— Що в тебе за теорія? — Запитав Далтон.
— Кого ти вбив?
Опинившись у патовій ситуації, вони трохи помовчали.
— Інші, – зауважив Далтон, перериваючи незручну напругу, – хочуть зосередитися на механіці часу. Петлях.
Паріса знизала плечима.
— Мені відтворювати всесвіт по цеглинах сенсу немає.
— Чому? Хіба не в цьому сила?
— Виключно через те, що ніхто раніше не робив? Мені не потрібний новий світ.
— Тобі потрібний цей?
— Сила, – роздратовано відповіла Париса, – яка знадобиться на творення, знищить усе на своєму шляху. Магія задарма не дається. Хіба це ти не сказав?
— Цікаво. — Далтон пильно подивився на неї. — То ти згодна?
— З чим?
— З правилами Товариства. Із процесом елімінації.
— Зі смертельною грою на вибуття? Яка сама по собі образлива?
— Але ти, дивлюся, лишаєшся?
Вона мимоволі схилила погляд на свої записи.
— Я ж говорив. — Посмішка Далтона стала ширшою. — Я ж говорив. Навіть знаючи правду, ти б не відмовилася.
21
Абу Рейхан Мухаммед ібн Ахмед аль-Біруні (973–1048 рр.) – перський мислитель і енциклопедист.