— Чого? Вбивати чи воскресати?
— Мені здається, він не чекав ні того, ні іншого.
— І доручив убити тебе іншим?
— Так.
— Але ти переконав їх?
— Так.
— Важко було?
— Ні. Вони тільки зраділи, що обрали не їх.
— І що ж ти його не повернув?
— Не хотів поратися, – знизав плечима Далтон. — Та й потім, я помилявся.
— У чому?
— У всьому. — Він знову знизав плечима. — Хтось завжди вмирає. Так треба, або все йде під укіс.
— Все це що?
Далтон байдуже подивився на Парісу. Ця його версія зовсім не відповідала її очікуванням.
— Що таке Форум? —Запитала Паріса.
— Нічого цікавого. Відкинуті Товариством.
— Тобі це не цікаво?
— Вороги є у всіх.
Щось тут було не так: якийсь глюк або деталь, яка не вкладалася в картину.
— Чому ти досі тут? — Запитала Паріса. —У суспільстві. Чому ти лишився?
Далтон повільно, хижо присунувся до неї, і в цей момент вона здогадалася, що він таке. Він трохи мерехтів, рухаючись уривками; наділений слабкою іскоркою життя; свідомістю, але з розумом.
Чи не привид. І не спогад.
— Ти анімація? — Запитала Париса, забувши своє попереднє питання.
Далтон криво посміхнувся. Розплющив рот ...
А потім хтось потягнув Парису за комір.
— Вийди, – промовив глибокий голос. — Швидко.
Вона різко сіла на ліжку, точніше спробувала, адже, повернувшись у свою свідомість, вона, не в змозі поворухнутися, лежала на боці. Справжній Далтон притримував їй голову, і поступово, коли вона повернулася в тіло остаточно, дійшло до неї: у неї припадок. Вона задихалася, запізно зрозумівши, що проковтнула свій язик.
Паріса перевтомилася; пісочний годинник біля ліжка давно спорожнів, і, судячи з виразу обличчя Далтона, йому довелося попітніти, щоб її розбудити.
Вона відповзла від нього, моргаючи.
— Що це було? – Паріса насупилась.
— Що – це що?
— Голос у самому кінці. Це був…
Вона не домовила, знову заморгавши.
Далтон певним чином змінився. І справа не у віці, хоча Далтон і завмер. У спогадах десятирічної давності йому було років двадцять, але не це турбувало Парису. Змінився вираз його обличчя: у ньому тепер читалося якесь занепокоєння. Будучи в голові у Далтона, Паріса навіть не намагалася прочитати його думки, вирішивши, ніби говорить прямо з ними ж, проте зараз заднім розумом розуміла, що помилилася.
Від колишнього Далтона і сліду не лишилося. Його відрізали і викинули, як нитку, що відійшла, позбавивши тієї самої сутності з його голови.
— Ти не цілий, – вголос висловила здогад Паріса, – я маю рацію?
Далтон дивився на неї.
— Що?
— Той тип, анімація… це було…
— Ти навіть не почала перевірку, – повільно перебив Парису Далтон, і тут уже вона дивилася на нього:
— Що?
— Де ти була? – стурбовано запитав Далтон. — Я відчував тебе, але…
Паріса здригнулася, відчувши невпевненість.
— Що вона являла собою? Твоя перевірка.
— Банківське сховище. Із кодовим замком. Загадка, насправді.
Куди ж тоді вдерлася Париса? Як дивно. Навіть дуже дивно. Описане Далтоном завдання нагадувало нехитрий, примітивний ребус. Коротше, щось, чого варто було чекати від не-телепату.
— І що ж було в цьому твоїм сейфі? – стомлено запитала Паріса.
— Листок пергаменту, нічого особливого… Ти знайшла б його за пару хвилин. А де ти була? – стурбовано спитав Далтон, але Паріса не відповіла.
Де б вона не виявилася, витяг її звідти Атлас Блейклі.
Рейна
На час грудневих свят клас відпустили, дозволивши повернутись додому, якщо вони, звичайно, хотіли, але Рейна їхати нікуди не збиралася.
— Хіба не повинен хтось стежити за чарами? – тихенько спитала вона у Далтона.
— Тут ми будемо з Атласом, – відповів той. — І це тільки на час вихідних.
— Я не справляю Різдво, – роздратована незручностями, сказала Рейна.
— Як і більшість медитів, але під час смертних свят Суспільство проводить щорічні заходи.
Рейна насупилась.
— Хіба нас не запрошують до заходів Товариства?
— Ви не члени, а кандидати.
— Ми живемо тут.
— Так, і один з вас, – невиразно промовив Далтон, – до кінця року тут не затримається, тож ні. Ви не запрошені.
Сама думка про повернення додому (порожнє поняття на кшталт сім'ї та повноцінного сну) викликала у Рейни подив, якщо не сказати злість. Вона якраз дійшла до середини чарівного рукопису, який ще Париса читала, – містичне дослідження снів одним медитом на ім'я Ібн Сірін[22], – а цей манускрипт у свою чергу розпалив у Рейні інтерес до ідеї світів усередині підсвідомості. Навіть Ніко помірковано цікавився ним, отже, він цілком точно стояв прочитання. Незрозуміло, правда, навіщо Ніко книга про сни – як і руни, які для нього Рейна перекладала. Він же не цікавився історичною психологією, та й взагалі нічим, за допомогою чого не можна створити диво фізики (Ніко взагалі дувся щоразу, коли не вдавалося проявити себе у всій своїй незбагненній пишності), але все ж приємно було, що є з ким поділитися думками . Інші кандидати свої проекти та теорії тримали в секреті. Ніко завжди був із Рейною гранично відкритий і навіть запросив її на час канікул до Нью-Йорка.
22
Абу Бакр Мухаммад ібн Сірін аль-Басрі (653–729 рр.) – мусульманський богослов і тлумач сновидінь.