Выбрать главу

Вранці, збираючись до школи, я спиталася в мами, чи має вона фото. Мама здогадалася, про що я прошу. У неї був цілий альбомчик: невисокий білявий (чи навіть сивуватий?) дядечко з тенісними ракетками під пахвою присів біля свого чорного лабрадора. Як у колишнього американського президента! Ось він стоїть в парадному прикиді (чи то фрак, чи то смокінг — я тоді не розбиралася) перед своїм котеджем, збираючись сісти в сріблясте авто. Всього будинку не видно, але центральна частина фасаду мене вразила. Це не наш приватний будинок, якому мало не сто років… Дві кирпатенькі дівчинки в рожевих шубках і каптуриках стоять на дитячих лижах. І лабрадор біля них! Літній відпочинок на морі — данець вчепився в канат і розсікає хвилі на водних лижах, демонструючи пружні мускули і кривуваті ноги. Не Аполон, але може бути. Потім пішли фото з якихось офіційних свят, де йому вручали різні відзнаки. Любить похизуватися, нічого не скажеш! Може, це він таким чином зваблював маму, бо красою його природа обійшла. А моя мама дуже-дуже гарна!

«Скільки йому років?» — спиталася я мами. «П’ятдесят! А що?» «Та нічого… Спортивний…» «Там багато таких — вони дбають про здоров’я». Тоді зрозуміло, чому він так часто видзвонює мамі: щоб вона не проміняла його на когось молодшого…

Особисто я ніколи б не повелася на того старого, хоча він і справді не виглядає на свої роки. «А все ж таки — куди поділася його перша дружина?» — не вгамовувалася я. «Та втекла з його охоронцем, — знехотя відповіла мама. — їй багатій був потрібен лишень для того, щоб виїхати з України… А потім вона нудилася вдома, бо дітьми займалася нянька. З ним нікуди не виходила — не могла завчити елементарні фрази ввічливості, щоб хоч вдавати із себе поважну даму. А зараз нічого — працює на якійсь бензозаправці і щаслива». «Слюсарю — слюсареве?» — пожартувала бабуся.

Та моя голова не позбулася сумнівів. Чи мама часом не присилувала себе до такого шлюбу? Спитатися чи ні? Може образитися, і тоді я пошкодую за свою безтактність. Але ж нічого не можна змінити — «процес пішов», як полюбляла когось цитувати моя бабуся.

На останню шкільну лінійку нас просили прийти нормально вбраними, тобто у формі, а не в джинсятах. Дівчата домовилися ще й бантики пов’язати, і мені довелося довго шоркати шухлядами, доки знайшлися дві капронові стрічки із золотими обідками. Тому я запізнилася: наш клас уже стояв попарно (хлопець-дівчина) і ось-ось мав рушити з кєрою на чолі. Вічна відмінниця трималася завучевого сина, мій колишній хлопець був останнім і без пари. Так що мені не було вибору. Під козацький марш (до чого тут козацький марш?) ми крокували, збиваючись із такту, до спортивного майданчика, де вишикувалася уся школа. Першачки мали нам подарувати квіти, а ми їм — книги. Такий ось джентльменський взаємообмін.

Я дивилася на все це дійство і стримувала сльози. Не від розчулення «проникливою» промовою деріка, в якій він черговий раз згадав про злети і падіння та про широкий життєвий шлях, на який ми ступили просто зі шкільного порогу. Ні! Мені було гірко на душі, що доведеться жити далеко від подруги з низьким айкю, не бачитися із своїм колишнім хлопцем, не чути претензій кєри…

І всі мої образи стали космічним пилом на тлі всесвіту. Він же такий величезний! У ньому є місце для щасливих і не дуже, для хитрих і щиросердних, для мудрих і, як каже бабуся, недалеких… От я, наприклад, належу до пестунчиків долі. Чого мені бракує? Маю бабусю, вустами якої промовляють кілька педагогічних поколінь… Маю таку молоду і таку гарненьку маму — сама нею милуюся і не розумію, чого вона не впала в око якомусь нашому олігархові, щоб нам не довелося перелітати кілька кордонів до того блондинистого данця. І, зрештою, я таки татова донька, а тато обіцяв мене не зрікатися. Бо колись давно сказав дивовижне слово «лю…»

Червень

У бабусі існує теорія, що людина протягом свого життя має відчути на власній шкурі і багатство, і бідність. Хоча ми й не дуже заможні в порівнянні із іншими, але нам нічого не бракує. Менше вкусиш — швидше проковтнеш, повчала мене бабуся. Але мама розповідала, що в шкільні роки та ще й на першому курсі їм доводилося вигадувати так, щоб ніхто не помітив, наскільки вони важко живуть. Тоді наша хата мало не завалилася після буревію, відшкодувань державних було як кіт наплакав, всі заробітки дідуся й бабусі пішли на капітальний ремонт, та ще й позичили в далекої рідні. Позичаєш чужі гроші — віддаєш свої… Одне слово, років зо три мамі нічого не купували з одягу, окрім пальта, бабуся діставала десь дешевої вовни і вигадувала їй камізельки, спіднички, светрики й. сукні. «Ще трохи — і навіть білизна була б в’язана, — жартувала мама, — зате всі навколо заздрили моєму гардеробові». Потім настали часи відносного добробуту, потім накрила нас «криза неплатежів», як мудро пояснювали з телеекрану, яка й розвалила нашу родину. Якби тоді тато не запанікував, — усе було б інакше. І моя мила мама, така тендітна з виду, ну просто тобі юна дівчина! — не змінила б різко своє життя.

Ми з бабусею ходили навідати татову донечку. Мою молодшу сестричку… Смішне немовлятко мало вже місяць, поводило своїми очицями на всі боки і посміхалося. «Це вона до нас сміється?» — спиталася я бабусі. «Ні. Вона ще не тямить… То така гримаска…» Татова дружина дозволила мені потримати її на руках. Я спочатку боялася, а потім звикла і кілька хвилин мовчки носила дитя по кімнаті. Потім дівчинку взяла бабуся. О, вона майстер приказувати! Чого я тільки не почула: що й виросте вона великою, гарною, мудрою, і буде чудово співати, і її маленькі пальчики навчаться різної роботи — пекти, варити, шити, білити… «Бабусю, — зупинила я її, - що ти пророкуєш їй долю домогосподарки! Доки вона виросте, вдома все механізують!»

Тато прийшов, коли ми вже стояли біля хвіртки. Він мав гарний настрій, тримав у руках торбинку, звідки визирали курячі стегенця, а з кишені піджака виткнувся маленький букетик крокусів. Я його помітила і промовисто поглянула татові у вічі. Дивно, він не зніяковів і не зашарівся, а дістав його і подав дружині: «Це тобі…» Тато відпровадив нас до маршрутки. Він змінився, і це помітила й бабуся: «Гарно виглядаєш! Навіть помолодшав!» — сказала вона йому і по-материнськи поплескала по щоці. «Ви таке скажете… Помолодшав… Треба молодшати, бо діти малі… Не всі!» — озирнувся він на мене і підморгнув.

«Нехай татові пощастить!» — промовила я подумки.

Вдома цілий вечір мені хотілося наодинці порозмовляти з мамою, але вони з бабусею затіяли ревізію в шафах, витягаючи з них одяг. Мама любила цю справу: вона без жалю відкидала в кут спідниці, блузони, сукні, щоб вранці охайною купкою покласти їх біля смітника на початку вулиці. Хто потребує — той забере. Бабуся охкала, що там є нормальні речі. «Та ти ж їх не носитимеш! — заперечувала мама. — То пожива для молі!» Отак вони години зо три бабралися в шматах, і я не дочекалася на маму — заснула.

Мені снилися маленькі дівчатка в рожевих шубках і каптуриках, шикарний дім з округлими кущиками дрібних квітів і чорний лабрадор, як у американського президента. Уже хотілося все те побачити на власні очі.

Іспити я складала без несподіванок. Вчителі миролюбно закривали очі на наші списування і милостиво дозволяли виходити в туалет, де ми швидко обмінювалися шпаргалками. Усні іспити взагалі не проблема, бо язик у мене добре підвішений, і дерік прослухав мій монолог про Івана Мазепу, не вловивши в ньому жодної дати (з числами я не товаришувала!). Я б ще й заспівала йому «Ой, горе тій чайці…», але то вже було б занадто.

Після кожного іспиту ми дружно їхали в місто або в парк культури і гуляли до сутінків. Всі були такі милі і ввічливі в стосунках, клялися мало не на крові, що кожного червня будемо зустрічатися, і розуміли марноту тих обіцянок. І від того ставало сумно.