— Тяжко скривджений і пограбований життям, я стою самотній, як могила шамана. Хто є в мене і що мені залишилось? О злощасна доле моя, якими тортурами ти мене мучила! Хіба є отрута, якої я не скуштував би? Зазирніть у серце моє, чи є живе місце на ньому? В чому провина моя? В чому тяжкий мій гріх, щоб страждати так безмірно?..
Какитай, не витримавши, вибіг з юрти, щоб приховати свої сльози, а Абай, ні до кого не звертаючись, дивлячись повз Дармена, вів далі, все глибше поринаючи у свою печаль:
— У безлюдному і бездорожньому степу довгі роки росло самотнє дерево. З надією і радістю розкривало воно своє листя назустріч кожній весні. Щороку квітнуло воно, і квіти опадали, а насіння несли вітри у широкий світ. Багато разів жовкло, сохло і облітало його листя, а втім, дерево весь час плодоносило. Аж ось вдарила блискавка у самотнє дерево і розчахнула його. Вогонь обпалив його гілля, спопелив листя й насіння. Обвуглене, повалене на землю, звернулося воно до високого синього неба: «Чим завинило я? Хіба я сіяло зло і лихо? Ти бачило і розквіт мій, і загибель мою, неосяжне, тож відповідай! Хай я помру, але чи залишаться жити нащадки мої? Чи зійде від насінин моїх, які щороку несе кудись вітер, юна порость? Чи проросте бодай одна з них, чи потягнеться до неба молодим своїм верховіттям, і коли настане строк, чи віддасть землі плоди свої? Коли зашумлять листям сади мої, зацвітуть луки? Чи заспіває на гілках дерев, від насіння мого народжених, солодкозвучний соловейко, оспівуючи вічне цвітіння життя? Чи визріватиме в затінку садів моїх нове, щасливе життя?»
Осяяний раптовим натхненням, говорив поет із своєю долею і так само раптово замовк, знову пойнятий незбагненною недугою…
— Боюся, що востаннє відкрив нам Абай-ага свою велику душу,— сказав Дармен, розповівши Айгерім усе, що чув з уст учителя.
Тільки тепер, коли відзвучала жива мова Абаєва, став розуміти Дармен у всій глибині її суть. То була воістину пісня всього життя поетового, пісня, що виникла з надр його зворушеної душі. А може, вона складалася роками, назбирувалася по краплі в його великому серці? Вона переважає все, що досі створено було Абаєм: в ній поєднуються зрілість думки з дивовижною витонченістю. Вона схожа на велику дорогоцінну перлину, викинуту збаламученим морем… Дармен розумів, що своїм натхненним словом Абай назавжди прощався з життям і що кінець його близький.
Коло Абая були тепер тільки найближчі йому люди: Айгерім, Дармен, Баймагамбет. Вони одягали його, водили під руки до столу, давали йому їжу. Він корився їм, як мале дитя, а вони не залишали його ні вдень, ні вночі. В постійній тривозі за нього підтримували вони одне одного, ділилися своїми побоюваннями.
Коли настав час йти з зимовища на Акшоки, люди потяглися до Магашевої могили, щоб попрощатися з ним. Пішов і Абай разом з Баймагамбетом і дітьми померлого. Зайшов у надгробний мавзолей Магаша разом з малюками, але незабаром подав Баймагамбету знак вивести їх. Посадивши дітлахів у візок, що стояв поблизу могили, Баймагамбет терпляче ждав хазяїна. Дві години просидів Абай нерухомо біля свіжої могили сина, а коли вже смерком вийшов з мавзолею, здалося, що то старезний дід. Борода його стала зовсім біла, обличчя прибрало землистого відтінку, все тіло обм’якло. Підійшовши до Баймагамбета, він тихим голосом сказав:
— Мені вже недовго ряст топтати, нема мені зцілення, не вважайте мене живим…
Коли домочадці хотіли привезти до нього лікаря, Абай, відчужено дивлячись на них, заперечливо похитав толовою. Цілі ночі лежав він без сну, тільки зрідка промовляючи одно-два недоладних слова. Айгерім обливалася гіркими слізьми, марно звертаючись до чоловіка:
— Дорогий мій, любий!
Абай мовчав і тільки раз ласкаво провів рукою по її голові, обличчю, плечах. Потім, неначе благаючи: «Ні слова більше»,-— зробив долонею знак облишити його.
Абаю здавалося, що світ розколюється, валиться в хаосі. Народ, виснажений голодом, гине. Степові люди блукають без мети і без пристановища. Та маса, що зветься народом,— найсвятіша для Абая,— розбрелася, розсіялася, перестала існувати. Зламалася опора життя Абаєвого — помер Магаш. І сам він, Абай, і його буття — все підупало, розсипалося на порох. День за днем втрачав він душевні сили.
Відповідно до цього й тіло його в’яне, багато чого він вже не відчуває. Його свідомість наче в дрімоті, він не сприймає того, що відбувається навколо. Йому забракло слів і начебто й думки нема.
Радість і горе, добро і зло, день і ніч переплітаються, вливаються в суцільний морок.
І в хвилини проблисків свідомості він відчуває своє буття вилученим з живого життя інших людей.