— «Шон»… А що це за слово?
— Просто Какитай не добрав рими і вигадав — «шон»! — насмішкувато сказав Магаш.— Такого слова зовсім нема. Варто Какитаеві взятись до віршів, одразу й вигадає якусь дурницю.
Дармен зайшовся сміхом:
— Ой, Каке! Звідки: ти витягнув таке слово, що його жоден казах не знає?
Какитай дав їм посміятися досхочу, але потім почав захищатись:
— А хіба для віршів придатні тільки слова, всім відомі, заяложені, які в зубах нав’язли? Часом красиві, звучні слова приходять здалеку, тоді вони й дивують людей, як ось і зараз. На мою думку, коли вже називати нашу дурницю віршем, то тільки за моє слово «шон»!
Почувши вибухи сміху, Єрбол і Баймагамбет наздогнали молодь, і Магаш вирішив звернутися до старших. Акини повторили свої рядки і попросили Єрбола розсудити їх. Глузування друзів не дуже зачепило Какитая, але він, наче жартома, почав жалітися Єрболові:
— Єрбол-ага захистить мене від дурних дотепів! Будьте моїм захисником, скажіть їм, бога ради, що в казахській мові є слово «шон».
Зрозумівши, що в цій суперечці йому доведеться бути суддею, Єрбол попросив прочитати весь вірш-підхват.
Магаш почав, інші підхопили:
Єрбол подумав і заперечливо похитав головою. Нова злива насмішок упала на Какитая.
Тоді Какитай кинувся по допомогу до Баймагамбета.
— Подумай, що вони кажуть, Баке! — зарепетував він дзвінким голосом що було сили.— Твої вуха багато чули, нема слова, якого б ти не знав! Скажи свій вирок!
Баймагамбет із звичною прямотою, рішуче відповів:
— Ти помиляється, Какитай. Ні в казках, ні в піснях не зустрічав я такої дурниці. Нема такого слова — «шон».
Усі знову загомоніли, сподіваючись, що запальний Какитай зчепиться з Баймагамбетом. Але цього разу юнак не став сперечатися, хоч своєї поразки й не визнав.
— Гаразд, Какитай не з тих, що падають із сідла від першого удару! — вигукнув він.— Нехай розсудить Абай-ага. Скачіть за мною, добачимо ще, які ви мудреці! — І, стьобнувши коня, помчав уперед.
Поки друзі наздоганяли його, Какитай, підскакавши до Абая, вже розповів йому про суперечку. Певно, про слово «шон» тут щось знали: Кокпай, посміхаючись, перезирнувся з Абаєм. У серці юнака спалахнула надія. І справді, тільки-но інші під’їхали до них, Абай звернувся до Єрбола і Баймагамбета.
— Виходить, ви обидва стали на бік Магаша і наполягали, щоб Какитай здався? — спитав він, посміхаючись.
— Я випробуваний суддя,— жартома відповів Єрбол.— Не тільки Какитая — тебе самого моя справедливість спонукала здаватись. Згадай-но, Абай!
— Примусити здатися неважко. Набагато важче — справедливо розсудити. Що ти скажеш, коли правда все-таки на боці Какитая?
І судді, й обвинувачі, що вже святкували перемогу, здивовано глянули один на одного. Єрбол і Баймагамбет невпевнено почали заперечувати Абаєві, але Магаш і Акилбай, перебиваючи їх, вражено гукнули:
— Що ви сказали, тату?
— Ви кажете, є слово «шон»?
— Так, Какитай має рацію,— повторив Абай.— У казахів є слово «шон». Є навіть і таке ім’я. В роду Суюндик, як дві високі гори, височіли брати Шон і Торайгир. Обидва були навдивовижу красномовні, їх крилаті слова відомі всьому Середньому Жузові. Мабуть, слово «шон» прийшло до нас від киргизів. Воно часто зустрічається у старовинних піснях, у розповідях про славетних батирів роду Уйсун. Як бачите, Какитай утер вам носа. Всі ви незмірно вдоволені собою, серед вас він найскромніший, навіть акином себе не насмілиться називати. А на ділі саме він і виявився справжнім поетом, що володіє багатством мови. «Шон» означає «могутній», «достойний». Какитай і про себе сказав, як про достойного, і вас шпигонув, холодних і змерзлих. Він просто переміг вас! От що я скажу вам, самовпевнені акини Магаш і Акилбай! — Абай лукаво глянув на синів.
Вислухавши цю лагідну одповідь, всі щиро розсміялися — і переможець Какитай, і переможені поети, і осоромлені судді.
Вершники рушили далі, пробираючись у густих заростях осоки, що вже поблякла по-осінньому. Трохи збоку завиднівся невисокий пагорок. Абай, який їхав попереду, мовчки повернув коня до нього. Побачивши його задумливість, принишкли й інші. В цілковитій тиші вершники виїхали за Абаєм на пагорок, на вершині якого були два старі могильні насипи, що майже зрівнялися з землею. Молодь запитливо ззирнулася: ніхто не знав, чию пам’ять бережуть ці давні кургани. Абай спинив коня.