Обхопивши долонею свою красиву, не дуже густу бороду, в якій уже пробивалася сивина, Абай мовчки дивився на кургани. Часом він мружив очі, і сітка дрібних зморщок — ознака прожитого часу — проступала біля скронь чіткіше; часом він зовсім заплющував очі, заглиблений в думи про давно минулі дні, свідками яких були ці осілі кургани. Молодь, спинившись осторонь, мовчала, не розуміючи, чому Абай так глибоко замислився. Два яструби, сидячи на руках у Дармена і Шубара, витягнули шиї і теж вирячились золотавими очима на кургани, немов чекаючи, що з-за них от-от вискочить дичина.
Нарешті Абай, не обертаючись, підняв руку і подав жигітам знак наблизитися. Вершники рушили коней. Коли завмер кінський тупіт і всі спинилися біля Абая, він заговорив тихо і повільно, немовби вголос роздумуючи:
— Ось уже всоте похмура осінь змінювала над цими могилами благодатне літо… Ціле століття дивляться ці кургани на вируюче навколо них життя нових поколінь. Страшну таємницю зберігають вони в собі. І щоразу, коли я проїжджаю мимо, я почуваю себе боржником… Мій обов’язок перед ними — обов’язок поета… Тут поховані жигіт і дівчина. Жигіта звали Кебек, дівчину — Єнлік…— Абай підвів голову, заговорив голосніше. Тепер він говорив, звертаючись до молоді: — Жорстокий родовий звичай примусив тих, хто жив у один час з ними, вбити їх обох. Убити тільки за те, що вони покохали одне одного… Їх прив’язали до кінських хвостів і навскач волокли по цій землі, доки життя не залишило їхні тіла. Так звелів закон роду сто років тому. Так велить він карати й тепер, наприкінці дев’ятнадцятого століття. Страшний закон був і залишається путами для жигіта, зашморгом для дівчини…
Абай замовк. У поривах осіннього вітру, що хилив траву над могилами, юнакам вчувався жалібний, сумний наспів. Ковила й полин, погойдуючись, кивали головками, немов стверджуючи, що розповідь про трагедію, яка сталася тут давним-давно,— страшна правда. Абай вів далі:
— Гнані, як звірі, зацьковані, нещасні Єнлік і Кебек сховалися від переслідувань он там, у горах Орди. Тут народився у них син — плід щасливого кохання, якому судилося бути короткочасним. Їх знайшли й стратили. Хлопчика віднесли туди, на ту голу вершину, і покинули там. До самісінької ночі, доки був день, доки криваве сонце не сховалося за горами, плакало на каміннях ні в чому не винне немовля… Лише вночі замовк самотній дитячий голосок, що волав до черствих, жорстоких людей у черствому, жорстокому світі. Замовк назавжди.
Юнаки мимоволі випростались на сідлах, немов відсахнувшись від холоду, яким повіяло на них від цих давніх могил.
Першим зворушено заговорив Дармен:
— Абай-ага… Чия ж це злоба зважилася на такий вирок?
— Хто їх убив? — не витримав і Магаш.
— Хто примусив людей вчинити це? — вигукнув Какитай.
— Той, хто був тоді главою наших родів,— відповів Абай,— кого ми шануємо як аруаха — духа наших предків: Кенгірбай.
Абай вимовив ці слова повільно, допитливо глянувши на всіх. Почувши ім’я Кенгірбая, Іїїубар здригнувся і неспокійно глянув на Абая. Всі слухали в тяжкому мовчанні. Тільки Дармен не стримався.
— Кого ж ми шануємо — аруаха чи ката? — з гіркотою запитав він.
Абай подивився на нього явно схвально, але Шубар хмуро спинив юнака:
— Годі, Дармен, думай, що говориш…
— Минуло сто років, але аркан на шиї казахської дівчини затягнувся ще тугіше,— знову заговорив Абай, пильно вдивляючись у Дармена. І раптом урвав свою мову: в погляді юнака він побачив натхнення, що пробуджувалося. Дарменові очі горіли й іскрилися, мов у яструба, що сидів на його руці. Здавалося, молодий акин так само поривається летіти.
— Абай-ага,— схвильовано почав він.— У мене є прохання. Напевне, кожен, хто проходив повз ці могили, проказував поминальні слова з корану. Нехай їхні молитви втішають дух безневинних жертв. Але дозвольте мені по-своєму пом’янути цих нещасних і тих, хто так само, як вони, й зараз страждає. Можна?
Слова Дармена начебто і не здивували Абая. Лагідно кивнувши, він сказав:
— Звичайно.
— Ось моя поминальна молитва за Єнлік і Кебека…
І Дармен заспівав тужливу, звучну пісню.
Він співав з натхненним сумом, і спів його зовсім не схожий був на той, що всі звикли чути у дружньому колі або на великих зібраннях. Спів був як скорботне, сповнене роздумів жоктау — пісня, яку співають про померлого, розповідаючи людям про його життя і вихваляючи його позитивні риси.
Обличчя співака-поета і всі нюанси його дзвінкого голосу виявляли, що хвилювало його душу потаємне й глибоке почуття. Він розповідав про тугу двох юних сердець, що пориваються одне до одного, ладних краще розстатися з життям, якщо воно не з’єднає їх: