Жехту потис руку Атею і зник, немов розчинився у темряві.
Попрощавшись з Жехту, Атей вийшов з печери і побіг вздовж тунелю, прислухаючись до вигуків і брязкоту зброї. Кам’яна підлога була встелена вбитими та пораненими емегенами. Атей підхопив бойову сокиру і вийшов на подвір’я. Виявилося, що ранок тільки починався, але сонце ще не з’явилося на обрії.
Атей застиг, озираючись навкруги. Прямо перед ним знаходилася велика кам’яна площа, по краях якої стояли шибениці і плахи. Її оточувала велика стіна із залізною брамою. На стіні парували на вогнищах величезні казани із киплячою смолою. Але воїнів на стінах не було. Посередині площі вирувала несамовита битва. Алауган і Сурхат билися з величезним натовпом емегенів. Нарти нагадували сталевих велетнів, їх зброя, немов блискавка, валила на землю ворогів. Цар Нуцах і Гістас стояли осторонь, споглядаючи за битвою. В руках Гістас тримав Щит Таргітая.
На мить бій перервався. Емегени, тяжко дихаючи, збиралися знову напасти на нартів. Алауган, який вже десь роздобув свою булаву, побачив Атея і крикнув:
— Зачини браму! А ми тут самі впораємося.
Емегени з ревінням кинулися на нартів. Знову спалахнула люта різанина. Але вже було видно, що емегени втратили своє завзяття і перемога хилиться на бік нартів. Атей стрибнув на кам’яні сходини і побіг на стіну. Між її зубців він побачив, як з усіх боків до фортеці тягнеться суцільна сіра хвиля. Атей із жахом зрозумів, що це тисячі і тисячі емегенів сунуть на заклик свого царя. Атей швидко побіг до брами, яку утримували два великих ланцюги. Але не встиг він підбігти до великого колеса із важелями, на яких були намотані ланцюги, як навперейми йому вискочив здоровезний емеген. Атей завмер, готуючись приняти бій, як раптом емеген покотився по сходам із мечем у грудях.
— Не барись, Атею! — почув хлопець крик Алаугана.
Атей підбіг до ланцюгів, на яких трималася брама, і почав рубати важелі. Канати були цупкі, із вплетеними сталевими нитками. Атей встиг вже перерубати три з чотирьох канатів, як побачив Гістаса, який біг до нього разом з трьома своїми чорними воїнами-мерцями. Атей безпорадно озирнувся. Емегени вже були не більше ніж за декілька десятків кроків від брами.
— Смерть тобі, клятий скіфе! — харчав Гістас.
Атей опустив сокиру і з ненавистю подивився на чаклуна.
— Прощавай, Гістасе, — повільно промовив він і щосили штовхнув ногою казан із киплячою смолою на Гістаса і його мерців…
Почувся вереск, і Гістас закрутився по площі, охоплений полум’ям, але Атей вже не дивився на нього — декількома ударами сокири він перерубав останній канат, і залізна брама із гуркотом впала перед емегенами, закриваючи їм вхід до фортеці.
Тим часом нарти, перебивши більшість емегенів, відтіснили решту до сходинок, що вели на стіни. Миттєво вони опинилися на стінах, цар Нуцах відступав останнім, ледь відбиваючи удари Сурхата.
— Тебе вже заждалися твої потвори! — крикнув нарт і ударив ногою царя у груди. Той із зойком полетів зі стіни прямо на списи емегенів, що купчилися під стінами. Невдовзі у фортеці залишилися тількі вбиті та поранені емегени.
— Здається, ми перемогли, — промовив Алауган, витираючи піт з чола.
— Слухай, мені щось не хочеться повертатися підземним лазом з фортеці, — промовив Сурхат.
— І мені, — погодився Алауган, — щось придумаємо, треба тільки завершити справу.
Вони підійшли до трону, на якому щойно сидів цар емегенів. Біля трону лежала велика палиця.
Алагаун нахилився підняв її і поштиво приклав до свого чола. Раптом палиця заблищала дивним золотим відблиском і перетворилася на жезл, прикрашений зверху золотою головою оленя. Атей, тримаючи Щит Таргітая, підійшов до нього.
— Нема більшої честі, ніж поставити Знак Золотого Дебета на Щит Таргітая після перемоги, — урочисто промовив Алауган і торкнувся поверхні Щита Таргітая жезлом. Атею здалося, що Щит у його руках заструменів чарівним сяйвом і відізвався глибоким срібним дзвоном.
— Вітаю, брате, — промовив Алауган, — ти зміг досягнути своєї мети.
Тим часом ворота дрижали від ударів тарану, який притягнули емегени.
— Нам пора забиратися звідси, — спокійно промовив Сурхат.
— Я не заперечую, — кивнув головою Алауган, пронизливо свиснув і підвів голову, дивлячись на небо, — а ось і мій вірний Гемуда!
Глава 6. Сонце над прірвою
На небі з’явилася тінь, і невдовзі на площу спустився крилатий кінь Гемуда.
«Але ж кінь не зможе винести нас трьох!» — подумав Атей.
Немовби вгадавши його думки, Сурхат вигукнув:
— Здається, мені ще треба вбити десяток-другий емегенів! А ви вже летіть удвох.
— Ні, брате, — промовив Алауган, — я прийшов сюди, що б врятувати тебе і жезл Золотого Дебета. Отже, забирай жезл і мого коня і лети з моїм побратимом у Нартію. А я вже якось і сам впораюся…
Поки вони так сперечались, брама фортеці захиталась і ось-ось мала впасти.
Тим часом нарти продовжували свою суперечку. Нарешті Алауган примирливо сказав:
— І чого це ми скубемося? Нехай Атей летить сам, а нам удвох буде веселіше.
— Згода! — погодився Сурхат і озирнувся, — а де ж Атей?
А Атей, схопивши Щит Таргітая, вже біг по сходинам, що вели на вершину найбільшої башти Залізної Брами.
— Атею!!! — в один голос закричали нарти, але хлопець тільки махнув їм рукою.
Через мить Атей вже видерся на вершину головної башти. Вітер вдарив йому у обличчя. Величний краєвид відкрився перед ним. Здавалося, що зараз він може узяти на долоню цілий світ. Щит світився дивним полум’ям, від нього струменіла нездоланна сила. Він нахилився і крикнув нартам:
— Прощавайте, брати, ми ще зустрінемось!
Нарти замахали йому руками. Брама під ударами таранів емегенів почала падати. Чорні тіні драконів з’явилися вдалечині, вони стрімко наближалися. Атей глянув униз — прямо у підніжжя башти відкривалося чорне провалля прірви.
Атей ще раз озирнувся навкруги — декілька драконів неслися прямо на нього, він вже бачив їх огидні пащі, з яких вилітали струмені полум’я. Сурхат і Алауган злетіли на крилатому коні за мить до того, як площу Смерті затопили юрби емегенів. Вони намагалися перерізати шлях драконам, які летіли на Атея.
Атей міцніше схопився за Щит, відійшов на декілька кроків від краю башти і набрав повні груди повітря.
— Агов!!! Таргітай!!! — закричав він і щосили стрибнув з краю башти назустріч ранковому сонцю, яке щойно зависло над обрієм.
Атей стояв на кургані Кам’яного Воїна. Яскраво-червоне марево у його очах поступово розсіялося, і крізь нього він побачив запеклий бій. Здавалося, що тут, навколо цього кургану, все застигло, поки він перебував у Нартії, а тепер знову закрутилося у вихорі битви.
Атей бачив, як андрофаги лізуть на вози антів, як Доброгаст, притримуючи поранену руку, рубається з декількома людожерами, як Велемир ледь відбивається від нападників, оточений десятком ворожих вершників, як Орія спливає кров’ю серед поранених антів, як решта воїнів-антів намагається пробитися до своїх ватажків.
Атей стрибнув на якогось коня, що іржав, втратив ши вершника, і кинувся у саму веремію битви. Хлопець став на стремена і підняв у гору Щит Таргітая. Андрофаги, що траплялися йому на дорозі, падали на землю, немов вражені блискавками, їх коні, немов засліплені, починали битися, збиваючи своїх вершників під копита.
За мить все змінилося. Андрофаги, які вже вважали себе переможцями, охоплені якимось надлюдським жахом, почали панічно тікати. Анти, сили яких, здавалося, збільшилися у десятки разів, перейшли в атаку. Невдовзі лише окремі постаті втікачів чорніли, швидко зникаючи у степу…
…Доброгаст, тяжко дихаючи і витираючи кров з чола, підійшов до Атея.
— Ти зміг повернутися, — прохрипів він.
— Але я ще мушу встигнути на річку Сірої Вовчиці, — промовив Атей. Він зіскочив з сідла і кинувся до Орії. Та ледь змогла відкрити очі, відчувши долоню Атея на своєму плечі.
— Я повернувся, Оріє, ти врятувала мені життя, — сказав Атей.
Дівчина ледь посміхнулася.
— Ми спробуємо вилікувати її, — тронув Атея за плече Велемир. Атей кивнув. Він підвівся і пішов до свого коня…
…Над степом вітер здіймав чорний пил…
Глава 7. Річка Сірої Вовчиці
Річка Сірої Вовчиці отримала свою назву після того, як два покоління тому на її рівнині загін аланів зустрівся з декількома десятками якихось дивних вершників. Постаті вершників і їх одяг відрізнялися від звичайного вигляду народів, що мешкали на Борисфені. Вони мали надзвичайно широкі й могутні тулуби, але ноги їх були короткими й кривими. Алани сиділи на своїх конях, одягнуті в товсті войлочні каптани, на їх головах були кудлаті міхові шапки. Круглі обличчя з широкими вилицями були пошрамовані, вузькі очі дивилися хижо й пронизливо. На їх прапорі була зображена сіра вовчиця. Провідник загону загадкових вершників сказав аланам, що його воїни належать до народу Сірої Вовчиці, який прийшов із великої пустелі, що пролягла вздовж країни Хань. Спалахнула сутичка, під час якої майже всі аланськи воїни загинули. Воїни народу Сірої Вовчиці на своїх швидких конях уникали прямого бою з тяжко озброєними сарматськими вершниками, але їх стріли напрочуд влучно вражали ворогів. Перемігши аланів, вершники Сірої Вовчиці сказали тим, хто залишився живим, що невдовзі весь їх народ прийде в степи над Борисфеном. Загадкові вершники зникли так само швидко, як і з’явилися, але на ознаку своєї перемоги залишили на березі ріки свій прапор із зображенням Сірої Вовчиці…