Атей озирнувся — дві сарматки-стражниці про щось сперечались, не звертаючи на їх розмову ніякої уваги. Орія сиділа біля дерева, розминаючи затерплі руки й навряд чи прислуховувалася до їх розмови.
— Ти могла б заслужити ще більшу нагороду в Променеї, — немовби між іншим кинув Атей і зробив вигляд, що уважно розглядає якусь пташку на дереві.
— Що за нагорода? — стрепенувшись, запитала Лаена.
Атей трохи завагався, чи варто так ризикувати, але іншого виходу в нього просто не було, і він, понизивши голос, тихо промовив:
— А ти добре пам’ятаєш той щит, який був у мене, коли ви витягнули мене з Борисфену?
— Так, — Лаена кивнула, в її очах майнув вогник нестримної зацікавленості, — був у тебе якийсь щит. Мені здалося, що він досить незвичайний. Я ж добре розбираюсь у зброї.
Атей помітив цей вогник і зашепотів:
— Не якийсь щит, а чарівний щит, виготовлений для майбутніх царів Скіфії. Такої здобичі в тебе ніколи не було й навряд чи буде.
— І де він знаходиться зараз!? — аж підстрибнула на місці Лаена.
Атей посміхнувся:
— Я що, такий дурний, щоб тобі зразу це сказати?
— І що ти хочеш? — підозріло запитала дівчина.
— Дуже небагато, щоб ти попрохала якогось скіфського ворожбита, аби той приніс пожертву за мене богу Папаю, богу Гайтосіру та богині Апі, а головне — Таргітаю. Можливо, тоді я не буду після смерті рабом Матері-Лисиці і вона відпустить мене на полювання до Таргітая.
Лаена трохи повагалась, але потім кивнула головою:
— Добре. А тепер кажи, куди заховав свій щит.
— Не зараз, Лаено, я боюся, що нас можуть почути, до того ж щит цей можна дістати тільки вночі і це можу зробити тільки я, бо, якщо першим до щита торкнеться чужинець, прокляття скіфських богів впаде на голову його та усіх його близьких. Але якщо він перейде з моїх рук до твоїх, то його чари будуть служити тобі і ти станеш найкращою воїтелькою у всьому Степу. Чого тобі боятися? Я буду без зброї, і в разі чого ти зможеш легко вбити мене.
— Згода, скіфе, я подумаю над твоїми словами, — замислено промовила Лаена.
Нагодувавши Атея, воїтельки знов міцно зв’язали їх і залишили на самоті.
Нічна темрява впала на Священний Яр. Тепер Атей міг побачити лише блимання вогню від кострища десь між деревами. Там, біля вогнища, сиділо декілька сарматок. Звідти доносилися звуки неквапливої розмови.
— Вранці, коли небо буде ще темним, нас виведуть до Каміння Жертовної Крові, — почув Атей тихий і сумний голос Орії. — Променея буде співати пісню, викликаючи дух Матері-Лисиці, а потім… потім нас вб’ють…
— Мені здавалося, Оріє, що смерть тебе аж ніяк не лякає, — тихо промовив Атей.
— Я не боюся смерті, нерозумний скіфе, — відповіла дівчина, — я завжди мріяла загинути у бою. Тоді б мене прийняли до клану Безсмертних воїтельок Матері-Лисиці. А тепер я, зв’язана і безпорадна, буду принесена в жертву й назавжди залишуся рабою й прислужницею по той бік обрію.
Атею здалося, що Орія говорить, ледь стримуючи сльози. Йому стало жаль її.
— Не сумуй, Оріє, — тихо промовив він, — здається мені, що нам ще зарано думати про подорож за край Степу.
Атей лежав на землі, уважно вдивляючись у небо й намагаючись визначити, скільки часу минуло. Здавалося, що вже наступила північ. Поступово його зір звикав до нічної темряви. Він ледь зміг бачити обриси Орії, яка непорушно сиділа, прихилившись спиною до дерева. Небо було затягнуте хмарами, і жодна зірка не пробивалась крізь імлу. Лише десь блимав вогник від кострища, але звідти не доносилося жодного звуку, і Атей щиро сподівався, що стражниці поснули.
— Оріє, — тихо прошепотів він, — Оріє, ти мене чуєш?
— Так, — почувся тихий голос.
— Послухай, Оріє, — зашепотів Атей, — якщо зараз щось трапиться, не дивуйся, мовчи й роби все, що я скажу.
— Ти ще на щось сподіваєшся, нерозумний скіфе, — зітхнула Орія, — з цього Яру ще ніхто не міг втекти.
«Ну ось, знову „нерозумний скіф“!» — подумав ображений Атей. Через деякий час його хвилювання почало посилюватися. В голові крутилися різні недобрі думки. А якщо Лаена вирішить розповісти про Щит Таргітая цій лютій Променеї? А якщо передумає й не стане ризикувати? І що, дійсно, він зможе зробити беззбройний проти такої вправної воїтельки?
Атей заворушився, намагаючись відігнати такі песимістичні думи. В той же час він почув, як хруснула гілка під чиїмись обережними кроками. Атей зачаїв подих. Кроки наближалися. Невдовзі він почув біля себе тихий голос Лаени:
— Ти готовий, скіфе?
— Авжеж, ще як готовий, тільки поворушитися не можу, — буркнув Атей, намагаючись підвести голову.
— Зараз, — кинула Лаена й підійшла до Орії.
В руках у Лаени зблиснуло лезо кинджалу. Атей не на жарт перелякався. Лаена нахилилася до дівчини й зашепотіла:
— Якщо ти поворухнешся або промовиш хоч слово, то помреш набагато раніше, ніж настане ранок.
Орія опустила голову на знак згоди.
Лаена знову підійшла до хлопця й перерізала мотузки, якими були зв’язані його ноги.
— А тепер веди мене до своєї схованки, — наказала вона, грізно перехопивши свій спис.
Атей підвівся з землі, розминаючи закляклі від мотузок ноги. На якусь мить він затримав погляд на Орії. Йому здалося, що дівчина уважно дивиться на нього. Тепер її життя повністю залежало від того, чи зуміє Атей вивернутися з цієї халепи.
— Ну що ж, — промовив хлопець, звертаючись до Лаени, нам треба вийти до північного краю Яру.
Лаена кивнула:
— Йди поруч зі мною, якщо ти надумаєш тікати, я вмить проштрикну тебе своїм списом.
— Не сумніваюсь, — буркнув Атей.
Лаена вела Атея якоюсь непомітною стежкою, час від часу хапаючи за плече, щоб спрямувати у правильному напрямі. Не пройшли вони й десяти кроків, як відблиски від вогню, навколо якого сиділи стражниці, зникли, і навколо запанувала суцільна темрява. Атей і Лаена обережно йшли між деревами, намагаючись обходити сухі гілки, які час від часу потрапляли їм під ноги.
Атей все вичікував слушну хвилину, сподіваючись якось несподівано заскочити Лаену зненацька, але згодом облишив цю думку. Амазонка пильно слідкувала за ним, до того ж зі зв’язаними руками годі й було думати про якийсь двобій. Залишалося тільки очікувати, коли вони доберуться до щита, а тоді… Власне, що тоді він зможе зробити, Атей ще не знав, але сподівався на свою вдачу, яка вже стільки разів виводила його з найбезнадійніших ситуацій.
Незабаром вони дісталися до краю Яру. Між деревами вже відкривався степовий простір.
— Ну що, де ти заховав свій скарб? — спитала Лаена. У її голосі відчувалося нестерпне бажання отримати жадану здобич.
Атей озирнувся, намагаючись зорієнтуватися в темряві.
— Здається, там, — нарешті визначився він, кивнувши головою на виступ, з якого стирчало покручене коріння.
— Іди, — підштовхнула його в спину Лаена.
Атей недобре зиркнув на неї, але нічого не сказав.
Ледь тримаючись на ногах, він вдерся вгору по відлогому схилу і, тяжко переводячи дихання, озирнувся на Лаену:
— Ми прийшли, ось тут я заховав Щит Таргітая, а тепер розв’яжи мені руки.
Лаена, підозріло дивлячись на нього, відставила свій спис і кинджалом розрізала мотузки, якими були зв’язані руки Атея. Хлопець сів на землю, розтираючи руки.
— Давай, давай швидше! — нетерпляче промовила Лаена, знову схопивши свій спис.
— Добре, — буркнув Атей і заходився розгрібати руками вологу землю. Через деякий час він намацав руками жорсткий край загорнутого в чохол щита. Хлопець завмер, напружившись.
— Ну що, діставай щит! — прикрикнула Лаена.
— Та ось він! — вигукнув Атей і зірвав тремтячими руками чохол. Його сподівання виправдалися. Поверхня Щита Таргітая спалахнула у нічній темряві сліпучим світлом, і Атей тицьнув щитом у обличчя Лаени. Засліплена спалахом дівчина випустила спис і покотилася по схилу яру. Атей кинувся за нею.
За декілька стрибків він дістався до амазонки. Лаена лежала розкинувши руки, і Атей злякався на мить, що вона забилася на смерть. Відчувши, що дівчина дихає, Атей полегшено зітхнув, підібрав її кинджал і шкіряними ремінцями піхов від кинджалу та меча міцно зв’язав їй руки й ноги. Тільки він затягнув останній вузол, Лаена відкрила очі:
— Краще вбий мене, — люто зашипіла вона.
— Здається, тобі так і не вдалося мене перемогти, — переможно кинув Атей, — невже ти думала, що Щит Таргітая колись тобі дістанеться?