— Про що ти думаєш?
Одета здригнулася.
— Та… ні про що не думаю.
— Ви непослідовні, — зауважив Матьє. — Я ж вам відповів.
Всміхаючись, вона схилила голову; та в неї не було бажання розмовляти. Тепер він немов би враз прокинувся: він дивився на неї.
— В чому річ? — збентежено поспиталася вона.
Він не відповів. Він зачудовано сміявся.
— Ви оце якраз помітили, що я існую на світі? — запитала Одета. — І це вас вразило. Еге?
Коли Матьє сміявся, очі його ставали мов шпарини, він скидався на китайське дитинча.
— Гадаєте, вас можна не помітити? — поспитався він.
— Я ж не якась там пустунка, — відказала Одета.
— О ні. Просто не дуже балакучі та й годі. Крім того, ви робите все, аби про вас забули. Так от, це вам не вдалося: навіть коли ви зберігаєте поважний, пристойний вигляд, дивитеся на море і при цьому поводитеся тихенько, як миша, все ж таки відчувається, що ви тут. Отак. В театрі це називається ефектом присутности: в одних акторів це є, в інших нема. У вас воно є.
Щоки її стали гарячі.
— Вас зіпсували росіяни, — гостро сказала вона. — Присутність — це радше слов'янська риса. Не думаю, щоб це було в моєму амплуа.
Матьє поважно глянув на неї.
— Яке ж ваше амплуа? — поспитався він.
Одета відчула, як погляд її стривожився, очі забігали туди-сюди. Вона змусила себе дивитися спокійно й перевела погляд на свої ноги з лакованими нігтями. Вона не любила, коли говорили про неї.
— Я ж із буржуа, — весело сказала вона, — французьких буржуа, цікавого в мені мало.
Не треба було показувати себе перед ним такою переконаною; аби припинити цю розмову, вона рішуче додала:
— Яке завгодно.
Матьє не відповів. Вона скоса зиркнула на нього: його руки почали рити пісок. Подумки Одетта спитала себе, де ж це вона схибила. Так чи так, а він мусив би запротестувати, бодай із ввічливости.