— Я можу, — сказав Даладьє, — повторити лише те, що вже заявляв: французький уряд узяв на себе зобов'язання щодо Чехословаччини. Якщо уряд у Празі відкине німецькі пропозиції і якщо внаслідок цієї позиції він стане жертвою агресії, то французький уряд вважатиме своїм обов'язком виконати взяті зобов'язання.
Він закашлявся, глянув на Чемберлена й зачекав.
— Авжеж, — сказав Чемберлен. — Авжеж, звичайно.
Здавалося, він ладен додати декілька слів; та слова не пролунали. Даладьє очікував, креслячи носаком свого черевика круги на килимі. Врешті він підняв голову і спитався змореним голосом:
— Якою ж за цієї ситуації буде позиція британського уряду?
Франс, Мод, Дусета й Рюбі підвелися і вклонилися. В перших рядах пролунали мляві оплески, а потім юрма посунула до виходу, грюкаючи стільцями. Мод пошукала очима П'єра, та він уже зник. Франс обернулася до неї, щоки її пашіли, вона усміхалася.
— Гарний вечір, — мовила вона. — Справді гарний вечір.
Війна була тут, на білому танцювальному майданчику, вона була мертвим блиском штучного місячного сяєва, фальшивою гіркотою затканої труби і цим холодом на скатертині, в пахощах червоного вина і ледве помітній старості в Ґомесових рисах. Війна; смерть; поразка. Даладьє дивився на Чемберлена, війн читав війну в його очах, Галіфакс дивився на Боне, Боне дивився на Даладьє; вони мовчали, а Матьє бачив війну в своїй тарілці, в чорній очистій підливі турнедо.
— А якщо й ми програємо війну?
— Тоді Европу заполонить фашизм, — легко відказав Ґомес. — Незлецка підготовка до комунізму.
— А що буде з вами, Ґомесе?
— Гадаю, мене заб'ють поліцаї в мебльованих кімнатах або ж я бідуватиму в Америці. Яке це має значення? Я житиму.
Матьє з цікавістю дивився на Ґомеса.
— А ви не шкодуєте? — поспитався він.
— Нітрохи.
— Навіть за малярством?
— Навіть за малярством.
Матьє сумно похитав головою. Він любив Ґомесові картини.
— Ви писали гарні полотна, — сказав він.
— Я ніколи вже не зможу писати.
— Чому?
— Хтозна. Це щось фізичне. Я згубив терпіння; це видаватиметься мені нудним.
— Але на війні теж треба бути терплячим.
— Це геть інше терпіння.
Вони замовкли. Метрдотель приніс оладки на олив'яній тарелі, полляв їх ромом і кальвадосом, а потім підніс до них запаленого сірника. Примарний пломінець на мить затріпотів у повітрі.
— Ґомесе! — раптом сказав Матьє. — Ви такий дужий; ви знаєте, за що воюєте.
— Хочете сказати, що ви цього не знаєте?
— Ні. Гадаю, що знатиму. Та я думаю не про себе. Є люди, в яких немає нічого, крім їхнього життя, Ґомесе. Й ніхто нічого не робить для них. Ніхто. Жоден уряд, жоден режим. Якщо сьогодні фашизм замінить Республіку, то вони цього навіть не завважать. Візьміть, наприклад, пастуха з Севен. Гадаєте, він знає, за що воює?
— У нас пастухи найзапекліші, — відказав Ґомес.
— За що вони воюють?
— Кожен за своє. Я знав таких, котрі воювали за те, щоб навчитися читати.
— У Франції всі вміють читати, — сказав Матьє. — Якщо я зустріну в своєму підрозділі пастуха з Севен і побачу, як він умирає поруч зі мною за те, щоб зберегти для мене республіку і мої свободи, то не пишатимуся цим. Ох, Ґомесе, невже вам не буває соромно від того, що ці люди вмирають за вас?
— Мене це не бентежить, — відказав Ґомес. — Я так само ризикую своєю шкурою.
— Генерали вмирають у ліжку.
— Я не завжди був генералом.
— Все одно це не те ж саме, — сказав Матьє.
— Я не шкодую їх, — відказав Ґомес, — в мене жалости до них немає. — Він простягнув над скатеркою руку і схопив Матьє за плече. — Матьє, — тихо й повільно сказав він, — війна — це гарно.
Лице його палало. Матьє надався було вивільнитися, та Ґомес міцно стиснув його за руку і провадив:
— Я люблю війну.
Більше не було про що балакати. Матьє збентежено засміявся, й Ґомес випустив його руку.
— Ви справили страшенне враження на нашу сусідку, — сказав Матьє.
Ґомес крізь свої гарні вії кинув погляд ліворуч.
— Справді? — перепитав він. — Що ж, куватимемо залізо, поки воно гаряче. На цьому майданчику можна танцювати?
— Авжеж.
Ґомес підвівся, застібаючи свого піджака. Він попрямував до акторки, і Матьє побачив, як він уклонився їй. Вона закинула голову назад і, засміявшись, глянула на нього, потім вони віддалилися й почали танцювати. Вони танцювали; від неї нітрохи не тхнуло негритянкою, мабуть, вона була з Мартініки. Філіп думав: «Мартініканка», а на вустах було слово «малабарка». Він пробурмотів: