— А ти небалакучий, — сказала вона.
Він доторкнувся пальцем до її підборіддя.
— Як тебе зовуть?
— Флоссі.
— Це не малабарське ім'я.
— Я вже ж казала тобі, що народилася у Франції, — роздратовано відказала вона.
— Послухай, Флоссі, я дав тобі три тисячі франків. Тобі хочеться, щоб я ще й балакав з тобою?
Вона стенула плечима й одвернулася. Чорна прірва була поруч, і в її глибині був сором. Він глянув на неї, схилився над нею, а потім зненацька утямив, і серце його стислося від тривоги: та це ж пастка, якщо я впаду туди, то вже ніколи не зможу поважати себе. Ніколи. Він випростався і шалено подумав: «Я не поїхав, тому що був п'яний!», і прірва стулилася: він зробив вибір. «Я не поїхав, тому що був п'яний». Він дуже наблизився до сорому; йому було дуже страшно; тепер він обрав ніколи не соромитися. Ніколи в житті.
— Я мав сісти у потяг, уяви собі. Але був надто п'яний.
— Поїдеш завтра, — сказала вона, вдаючи з себе добру дитину.
Він здригнувся.
— Чому ти кажеш це мені?
— А що, — здивовано відказала вона, — коли запізнюються на потяг, то їдуть наступним.
— А я більше не поїду, — наступивши брови, сказав він. — Передумав. Знаєш, що таке прикмета?
— Прикмета? — перепитала вона.
— У світі повнісінько прикмет. Все є прикметою. Треба лише уміти їх розгадати. Ти мав поїхати, напився й не поїхав: а чому? Бо не треба було, щоб ти їхав. Це прикмета: тобі краще лишитися тут.
Вона кивнула.
— Правда, — сказала вона. — Ти кажеш правду.
Краще тут. Юрма на майдані Бастілії, він виступить там. На майдані. Щоб дати себе роздерти на майдані. Орфей. Геть війну! Хто зважиться сказати, що я боягуз? Я проллю свою кров за них усіх, за Моріса, Зезету, за Пітта, за генерала, за всіх тих людей, які роздеруть мене на кавалки. Він обернувся до муринки і ніжно глянув на неї: ніч, однісінька ніч. Моя перша ніч кохання. Остання моя ніч.
— Ти прегарна, Флоссі.
Вона усміхнулася йому.
— А ти можеш бути чемним, якщо захочеш.
— Гайда потанцюємо, — запропонував він. — Я буду чемним аж до третіх півнів.
Вони танцювали. Матьє дивився на Ґомеса; він думав: «Остання його ніч» і всміхався; негритянка любила танцювати, вона танцювала, трохи приплющивши очі, він думав: «Остання моя ніч, моя перша ніч кохання». Йому вже не було соромно; він був зморений, було гаряче; завтра я проллю свою кров за мир. Та світанок був ще далеко. Він танцював, почувався він комфортно і почував, що має рацію, видавався собі романтичним. Світло пливло по стіні; потяг збавляв ходу, рипіння, поштовхи, ось він зупинився, світло залляло вагон, Шарль примружив очі і випустив руку Катріни.
— Лярош-Міжен, — гукнула медсестра. — Приїхали.
— Лярош-Міжен? — перепитав Шарль. — Таж ми не проїхали Париж.
— Нас провезли манівцями, — сказала Катріна.
— Збирайте свої речі, — гукнула медсестра. — Вас будуть виносити надвір.
Бланшар зненацька прокинувся.
— Що, що? — поспитався він. — Де це ми?
Ніхто не відповів. Медсестра пояснила:
— Завтра ми знову сядемо у потяг. Ніч перебудемо тут.
— В мене болять очі, — сміючись, сказала Катріна. — Це від світла.
Він обернувся до неї, вона сміялася, затуляючи очі рукою.
— Збирайте свої речі, — гукнула медсестра. — Збирайте свої речі.
Вона схилилася над лисим чолов'ягою, череп його лиснів.
— Скінчили?
— Та де там, у дідька, ще хвилину! — відказав той.
— Поспішайте, — сказала вона, — зараз прийдуть носії.
— От, от! — сказав він. — Можете забирати, через вас мене перехотілося.
Вона випросталася; в її простягнутій руці було судно; переступаючи через тіла, вона попрямувала до виходу.
— Можна не хвилюватися, — сказав Шарль. — У них не більше десятка носіїв, а розвантажити треба двадцять вагонів. Поки вони доберуться до нас…
— Якщо тільки не почнуть із хвоста.
Шарль затулив очі рукою.
— Куди вони занесуть нас? В залу очікування?
— А певно.
— Мені щось не хочеться покидати цей вагон. Я тут нагрів собі місце. А ви?
— Я теж, — сказала вона. — Відколи я опинилися поруч із вами…
— Ось вони! — вигукнув Бланшар.
До вагону ввійшли чоловіки. Постаті їхні були чорні, тому що вони затулили собою світло. Їхні тіні вирізнялися на стіні вагона; здавалося, ніби вони увійшли одночасно з обох боків. Запала тиша; Катріна тихо сказала: