— А ти не така й молода.
Вона зробила химерну гримасу і стулила рота. Сказала йому:
— Не така молода, як ти, негіднику.
Він хотів було вилізти з ліжка, та вона міцно тримала його; він був голий і беззахисний, тож відчув себе жалюгідним.
— Негіднику ти малий, — сказала вона, — малий ти негіднику.
Чорні руки поволі спускалися уздовж його стегон. Врешті, подумалося йому, не всім випадає нагода втратити цноту з негритянкою. Він повалився горізнач, й чорні та сірі спідниці закружляли за кілька сантиметрів од його лиця. Чоловік позад нього вже волав не так голосно, це було радше харчання, щось на кшталт булькання. Над головою в нього піднявся черевик, він побачив підошву з гострим носаком, на закаблукові прилипла грудочка землі; підошва з рипінням стала біля його лежака; то був здоровецький чорний черевик із гудзиками. Він звів погляд, угледів сутану й, вище в повітрі, дві чорні волохаті ніздрі над брижами. Бланшар прошепотів йому на вухо:
— Либонь, геть йому зле, нашому приятелеві, якщо вже до нього погукали попа.
— Що з ним? — поспитався Шарль.
— Хтозна, от тільки П'єро каже, що незабаром він богу душу віддасть.
Шарль подумав: а чому не я? Він бачив своє життя і думав собі: чому не я? Біля нього пройшло двоє чоловіків із бригади, він упізнав їх за сукном штанів; позаду лунав солодкий і спокійний голос священика; недужий уже не стогнав. «Сконав, либонь», — подумав Шарль. Пройшла медсестра, в руках вона тримала миску; він несміло сказав:
— Пані, не могли б ви зараз туди піти?
Шаріючись від люті, вона опустила на нього очі.
— Це знову ви? Що вам потрібно?
— Може, ви послали б когось до жінок? Її зовуть Катріна.
— Ох, дайте мені святий спокій! — відрубала вона. — Ви вже вчетверте просите за це.
— Просто запитайте її прізвище і скажіть їй моє, це ж не забере у вас багато часу.
— Тут вмирає людина, — гостро сказала вона. — Гадаєте, мені є коли займатися вашими дурницями.
Вона пішла, і той чоловік знову застогнав; це несила було терпіти. Шарль обернув своє люстерко; він угледів тіла, котрі, мов хвилі у морі, лежали одне біля одного, а в глибині величезний зад священика, який укляк навколішки біля недужого. Над ними був комин із дзеркалом у рамі. Священик підвівся, і носії схилилися над тілом, понесли його.
— Він помер? — поспитався Бланшар.
На Бланшаровому лежакові не було рухомого дзеркальця.
— Не знаю, — відказав Шарль.
Носії пройшли біля нього, збиваючи хмару куряви. Шарль закашлявся, потім угледів спини носіїв, які прямували до дверей. Чиясь сукня крутонулася біля нього й раптом завмерла. Він почув голос медсестри.
— Ми геть відрізані од світу, не знаємо, що там відбувається. Як там, панотче?
— Недобре, — відказав священик. — Геть недобре. Сьогодні ввечері виступатиме Гітлер, не знаю, що він скаже, та, гадаю, буде війна.
Голос його полотнами спадав на Шарлеве обличчя. Шарль зареготався.
— Чого це ти втішаєшся? — запитав Бланшар.
— Тішуся, бо священик сказав, що буде війна.
— Не бачу в цьому нічого втішного, — сказав Бланшар.
— А я бачу, — відказав Шарль.
«Зароблять вони її, свою війну; вона їм застряне, мов костриця в сраці». Він знай реготався: за один метр і сімдесят сантиметрів над його головою була війна, муки, ображена честь, патріотичний обов'язок; та на рівні долівки не було ні війни, ні миру; лише злигодні й сором неповноцінних людей, гниляччя, нерушів. Бонне її не хотів; Шампетьє де Ріб її хотів; Даладьє дивився на килим, це був страшний сон, він не міг позбутися цього запаморочення, яке охопило його з потилиці; нехай же вона вибухне! нехай вона вибухне! нехай він проголосить її сьогодні вечері, цей лютий берлінський вовчисько. Він щосили деронув черевиком по паркету; лежачи долі, Шарль відчував, як запаморочення підіймається з черева до голови: сором, солодкий, солодкий затишний сором, йому залишається тільки це. Медсестра підійшла до дверей, вона переступила чиєсь тіло, і священик відійшов, аби пропустити її.
— Пані! — гукнув Шарль. — Пані!
Вона обернулася, висока й дужа, з гарним обличчям, де над верхньої губою пробивався темний пушок, і лютими очима.
Шарль промовив ясним голосом, який пролунав на всю залу: