— Тату, — докірливо сказала вона, — я ж не знаю німецької.
Він глянув на неї з наївним виглядом. «Навмисне він зробив це», — подумалося їй.
— О цій годині передають найдетальнішу інформацію.
Івіш уважно слухала, щоб розрізнити в цьому потоці слово «Krieg», бо знала, що воно означає. Німець замовк, і оркестра вшкварила нового марша; в Івіш од нього аж у вухах позакладало, та пан Сергін дослухав до кінця: він полюбляв військову музику.
— Ну що? — тривожно поспиталася Івіш.
— Кепські справи, — заявив пан Сергін. Та вигляд у нього був не вельми засмучений.
— Ага! — з пересохлим горлом сказала вона. — Так само через чехів?
— Авжеж.
— Як я їх ненавиджу, — пристрасно сказала вона. І за хвилю докинула: — Та якщо країна не хоче воювати, то невже її можна змусити?
— Івіш, — суворо сказав пан Сергін, — ти ще дитина.
— Що? — перепитала Івіш. — А… та звісно ж.
Вона підозрювала, що батько знається на цих справах не краще від неї.
— І це всі новини?
Пан Сергін вагався.
— Тату!
Він розлютився од того, що я прийшла, що я псую йому маленьке свято. Пан Сергін полюбляв секрети, в нього було шість замкнених валіз, дві валізи із засувами, часом він їх одмикав, коли був сам. Івіш розчулено дивилася на нього, він був такий симпатичний, що вона мало не поділилася з ним своєю тривогою.
— А зараз, — із жалем сказав він, — послухаємо французів.
Він опустив на неї погляд своїх світлих очей, і вона відчула, що він нічого не може зробити для неї. Вона тільки запитала:
— Що буде, як вибухне війна?
— Французів розгромлять.
— Тьху! Невже німці увійдуть до Франції?
— Звичайно.
— І дійдуть до Лаону?
— Напевне. Гадаю, вони дійдуть до Парижа.
«Він нічогісінько не знає, — подумала Івіш. — В нього сім п'ятниць на тиждень». Та серце мало не вискакувало їй із грудей.
— Вони захоплять Париж, але ж не зруйнують його?
Вона пошкодувала, що поставила це запитання. Одколи більшовики спалили спалили їхній маєток, батькові скрізь ввижалися катастрофи. Він похитав головою, приплющивши очі.
— Ох! — сказав він. — Ох-ох-ох!
Двадцять третя година тридцять хвилин. То була мертва вулиця, вона потонула в мороці; де-не-де видніли ліхтарні. Вулиця в нікуди, обабіч величезні безіменні мавзолеї. Всі жалюзі опущені, не пробивається ані однісінької стьожки світла. «Це була вулиця Делярю». Матьє перетнув вулицю Сельс, вулицю Фруадво, пройшов проспектом дю Мен й навіть вулицею Ґете; вони скидалися одна на одну: ще теплі, та вже невпізнанні, вже вулиці війни. Щось згубилося. Париж був уже цвинтарем вулиць.
Матьє увійшов у «Дом», бо «Дом» був на цій вулиці. Офіціянт із люб'язною усмішкою заметушився біля нього; це був невисокий парубійко в окулярах, хирлявий і запобігливий. Новачок: його попередники змушували чекати на себе цілу годину, а потім недбало підходили і, навіть не всміхнувшись, приймали замовлення.
— А де Анрі?
— Анрі? — перепитав офіціянт.
— Високий чорнявець із випуклими очима.
— А! Його призвали.
— А Жан?
— Білявий такий? Його теж призвали до війська. Я замість нього.
— Принесіть мені коньяку, — попросив Матьє.
Офіціянт побіг. Матьє примружив очі, потім здивовано окинув поглядом залу. В липні «Дом» не мав чітких меж, він розтікався в ніч крізь шиби і двері, вихлюпувався на бруківку, перехожі купалися в цій сироватці, яка ще тремтіла на їхніх руках і на лівому боці облич водіїв, які стояли посеред бульвару Монпарнас. Ще крок, і ти занурювався в червінь, правий профіль водіїв був червоний: то була «Ротонда». Тепер надвірні сутінки юрмилися біля шиб, «Дом» звівся до самого себе: колекція столиків, лав, шклянок, сухих, покинутих, позбавлених тієї імлистої сяйливости, яка була їхньою нічною тінню. Зникли німецькі емігранти, угорський піяніст, стара американка-пиячка. Де й поділися ті чарівні пари, які трималися за руки під столом і до самісінького ранку говорили про кохання, очі їхні були червоні від безсоння. О ліву руч од нього вечеряв зі своєю дружиною майор. Навпроти мріяла про щось за кавою з вершками маленька повія-аннамітка, за сусіднім столиком капітан їв квашену капусту. Праворуч хлопець у військовій формі притискав до себе жінку. Матьє бачив його раніше, то був учень з Академії живопису, довготелесий, блідий і збентежений; однострій надавав йому лютого вигляду. Капітан звів голову, і його погляд перетнув стіну; Матьє простежив за його поглядом: в кінці був вокзал, вогні, відблиски рейок, люди з землистими обличчями, марні від безсоння очі, вони непорушно сиділи у вагонах, склавши руки на колінах. В липні ми сиділи кружкома під лампами, ми не зводили очей один із одного, жоден погляд не губився. Тепер вони губляться, біжать до Віссембурґа, до Монмеді; поміж людьми багато пустки й пітьми. Вони мобілізували «Дом», учинили з нього предмет першої необхідности: забігайлівку. «Ох, — радісно подумалося йому, — я нічого не впізнаю, ні за чим не шкодую, нічогісінько по собі не залишаю!»