Він надів піджак. Ірена знай сміялася.
— Зустрінемося в «Домі» о сьомій годині.
— О сьомій, — повторила вона.
Він нахилився до неї й легенько поцілував.
Івіш бігом піднялася східцями і, захекавшись, зупинилася на майданчику четвертого поверху. Двері були прохилені. Вона затремтіла. «А якщо це консьєржка?» Вона увійшла: всі двері були відчинені, лампи світилися. У передпокої вона уздріла велику валізу: він був тут.
— Матьє!
Ніхто не відповів. Кухня була порожня, та ліжко у спальні було розстелене. «Він переночував тут». Вона увійшла до кабінету, відчинила вікна і жалюзі. «Тут не так і вбого, — розчулено подумала вона, — несправедлива я була». Вона мешкатиме тут, чотири рази на тиждень писатиме йому листи, — ні, п'ять разів. А потім якоїсь днини він прочитає в газетах: «Бомбування Парижа» і вже не буде одержувати ніяких листів. Вона обійшла довкруг письмового столу, доторкнулася до книг, до прес-пап'є у вигляді краба. Біля книги Мартіно про Стендаля лежала переламана цигарка; вона взяла її і сховала до сумочки з реліквіями. Потім умостилася на дивані. За хвилю вона почула кроки на східцях, і серце її здригнулося.
То був він. Він на мить затримався у передпокої, потім увійшов, несучи валізу. Івіш розтулила руки, і сумочка впала додолу.
— Івіш!
Він не дуже і здивувався. Поставив свою валізу, підняв сумочку й простягнув їй.
— Ви давно тут?
Вона не відповіла; вона трохи гнівалася на нього, бо впустила сумочку. Він підійшов і сів біля неї. Вона не бачила його. Вона бачила килим і носаки своїх черевичків.
— Мені поталанило, — радісно сказав він. — годиною пізніше ви мене вже не застали б: потягом о восьмій годині я вирушаю в Нансі.
— Як? Ви відразу й поїдете?
Вона замовкла, гніваючись сама на себе, їй ненависний був власний голос. В них було так мало часу, їй так хотілося бути простою, та це було дужче від неї: коли вона довго не бачила людей, то не могла знову так просто розмовляти з ними. Її охоплювало ватяне заціпеніння, котре скидалося на невдоволення. Вона старанно ховала від нього своє обличчя, та не могла приховати збентеження; вона видавалася собі ще безсоромнішою, коли не дивилася на нього. Дві руки простягнулися до валізи, відчинили її, дістали звідти будильника й завели його. Матьє підвівся, щоб поставити будильника на стіл. Івіш трохи підвела погляд і побачила його, геть чорного на світлі. Він підійшов і знову сів біля неї; він і далі мовчав, та Івіш уже трохи підбадьорилася. Він дивився на неї; вона знала, що він на неї дивиться. Упродовж цілих трьох місяців ніхто те дивився на неї так, як він оце. Вона почувалася коштовною і тендітною: маленький німий ідол: то було приємно, болісно і трохи дратувало. Раптом вона почула цокання годинника і подумала, що він поїде. «Не хочу бути тендітною, не хочу бути ідолом». Вона зробила відчайдушне зусилля й нарешті змогла обернутися до нього. У нього був не той погляд, якого вона чекала.
— От і ви, Івіш. От і ви.
Схоже було, він не думав, що каже. Вона йому все-таки усміхнулася, але відразу ж похолола з ніг до голови. Він не всміхнувся їй у відповідь; він поволі сказав:
— Це ви…
Він здивовано розглядав її.
— Чим ви приїхали? — вже жвавіше поспитався він.
— Потягом.
Вона стулила долоні й щосили стискала їх, щоб аж кісточки пальців затріщали.
— Я хотів запитати: батьки ваші знають?
— Ні.
— То ви втекли?
— Майже.
— Так, — сказав він. — Так. Що ж, дуже добре: житимете тут. — І з цікавістю запитав: — Ви було нудно в Лаоні?
Вона не відповіла: голос падав їй на потилицю, мов гільйотина, холодний і безпристрасний.
— Бідолашна Івіш!
Вона почала сіпати себе за коси. Він знову обізвався:
— Борис у Бярріці?
— Так.
Борис навпомацки устав з ліжка, тремтячи, надів штани і піджак, кинув погляд на Лолу, яка спала з розтуленим ротом, тихенько відчинив двері й, тримаючи під пахвою черевики, вийшов у коридор.
Івіш зиркнула на будильник і побачила, що він показує вже двадцять хвилин на сьому. Вона жалібним голосом поспиталася:
— Котра година?
— Двадцять на сьому, — відказав Матьє. — Зачекайте, зараз я вкину деякі речі, це хутко; потім буду геть вільний.
Він став на коліна біля валізи. Вона мляво дивилася на нього. Вона вже не відчувала свого тіла, та від цокання годинника їй аж у вухах колупало. За хвилю він підвівся.
— Все готово.
Він стояв перед нею. Вона бачила його штани, трохи вичовгані на колінах.
— Слухайте уважно, Івіш, — обережно сказав він. — Ми поговоримо про серйозні речі: квартира — ваша; ключ висить на цвяху біля дверей, будете мешкати тут до кінця війни. Що ж до моєї платні, то я все владнав: я дав Жакові довіреність, він отримуватиме гроші й надсилатиме їх вам щомісяця. Вряди-годи треба буде оплачувати дрібні рахунки: наприклад, за помешкання, або податки, хоча солдатів, може, і звільнять від них, — крім того, часом будете надсилати мені невеличкі посилки. Те, що залишиться, буде ваше: гадаю, ви зможете прожити на ці гроші.