Вона остовпіло слухала цей рівний і монотонний голос, який скидався на голос диктора в радіоприймачі. Як сміє він бути таким нудним? Вона не дуже добре тямила, що він каже, але добре уявляла собі, яке в нього має бути обличчя, з насилу помітною усмішкою, тяжкими повіками і статечним урівноваженим виразом. Вона глянула на нього, щоб зненавидіти ще дужче, і ненависть її де й поділася: обличчя його було не таке, як голос. Він що, страждає? Ні, він не схожий був на нещасного. То було геть незнайоме для неї обличчя, от все.
— Ви слухаєте мене, Івіш? — усміхаючись, поспитався він.
— Звичайно, — відказала вона. І підвелася. — Матьє, покажіть мені на мапі Чехословаччину.
— Таж у мене й мапи немає, — сказав він. — Ох, ні! Десь має бути старий атлас.
Він знайшов атлас у картонній палітурці, поклав його на столі, погортав і відкрив на сторінці «Центральна Европа». Барви були мертвотні: всуціль брунатне й фіолетове. Голубого не було: ні моря, ні океану. Івіш уважно глянула на карту, та не побачила ніякої Чехословаччини.
— Його випустили до чотирнадцятого року, — сказав Матьє.
— А що, до чотирнадцятого року не було Чехословаччини?
— Ні.
Він узяв ручку і намалював посеред мапи неправильну й замкнуту криву лінію.
— Десь отак, — сказав він.
Івіш глянула на ту широку ділянку землі без води, з сумними барвами, на ту лінію темним чорнилом, таку недоречну, таку бридку поруч із друкованими літерами, прочитала слово «Богемія» всередині кривої лінії і сказала:
— Ага, це вона! Це вона, Чехословаччина…
Все воно здалося їй марним, і вона заридала.
— Івіш! — вигукнув Матьє.
Раптом вона втямила, що лежить на дивані; Матьє обіймав її. Спочатку вона напружилася: не хочу я його жалости, я кумедна, та за хвилю розслабилася, не було вже ні війни, ні Чехословаччини, ні Матьє: тільки ці м'які й гарячі руки, які міцно обіймали її за плечі.
— Ви спали сьогодні вночі? — поспитався він.
— Ні, — схлипнувши, відказала вона.
— Бідолашка моя Івіш! Зачекайте.
Він підвівся і вийшов; вона чула, як він туди-сюди вештається сусідньою кімнатою. Коли він повернувся, то в нього знову був той трохи наївний і супокійний вираз обличчя, який вона так любила.
— Я застелив чисті простирадла, — сідаючи біля неї, сказав він. — Ліжко готове, можете вкладатися, як тільки я піду.
Вона глянула нього.
— Я… хіба я не проведу вас на вокзал?
— Мені здавалося, ви не любите прощання на пероні.
— Ох, — примирливим тоном сказала вона, — задля такого випадку…
Та він похитав головою.
— Мені краще поїхати самому. Крім того, вам треба поспати.
— Ага! — сказала вона. — Ага! Добре.
Їй подумалося: «Яка ж я дурна була!» Вона зненацька відчула, як уся похолола й заклякла. Вона енергійно струснула головою, втерла очі й усміхнулася.
— Ваша правда, я надто знервована. Це втома: треба відпочити.
Він узяв її за руку й підвів.
— А тепер я покажу вам усю вашу власність.
В спальні він зупинився перед шафою.
— Тут ви знайдете шість пар простирадел, наволочки й укривала. Десь є ще й перина, та я не знаю, куди її запроторив, консьєржка вам скаже.
Він відчинив шафу й глянув на стоси білої білизни. Потім зареготався; в нього був недобрий вигляд.
— Що таке? — чемно запитала Івіш.
— Все воно було моїм. Сміх та й годі!
Він обернувся до неї.
— Тепер я покажу вам комору. Ходімо.
Вони увійшли до кухні, й він показав їй на шафу в стіні.
— Отут. Ще є олія, сіль, перець і бляшанки з консервами. — Він піднімав одна по одній циліндричні коробки на рівень очей і обертав їх під лампою. — Це семга, це рагу, ось три бляшанки з квашеною капустою. Все ви поставите на водяну баню… — Він затнувся і знову недобре зареготався. Проте нічого не додав, глянув мертвими очима на бляшанку з зеленим горошком і поставив її назад у шафу.
— Обережно з газом, Івіш. Щовечора потрібно опускати ручку лічильник, перед тим, як ляжете спати.
Вони повернулися до кабінету.
— До речі, — сказав він, — виходячи, я скажу консьєржці, що залишаю вам помешкання. Завтра вона пришле до вас пані Бален. Це моя хатня прислуга, вона нічого.