Я пішов до священика із Совтера. Це хитрий і освічений селюк зі жвавим і марним обличчям старого мартопляса. Він геть не подобався мені, та я був задоволений, що мій перший контакт із церквою відбувся за його посередництвом. Він прийняв мене в кабінеті, напханому силою-силенною книг, які він, звісно ж, не всі прочитав. Спочатку я дав йому тисячу франків для убогих й побачив, що він прийняв мене за злочинця-покутника. Я відчув, що зараз розрегочуся, й мусив згадати про всю трагічність моєї ситуації, щоб зберегти поважний вигляд.
— Панотче, — сказав я йому, — я хочу довідатися лише про одне: ваша релігія вчить, що Бог бачить нас?
— Він бачить нас, — подивовано відказав священик. — Він читає в наших серцях.
— Але що він бачить? — запитав я. — Цей мох, цю піну, з якої зроблені мої повсякденні думки, чи погляд його просягає до моєї вічної сутности?
І старий хитрун дав мені відповідь, у якій я впізнав віковічну мудрість:
— Пане, Господь бачить усе.
Я зрозумів, що…»
Матьє нетерпляче зібгав листки.
«Ото вже старизна!» — подумав він. Шибка була опущена. Він зіжмакав листа в кульку і, більше не читаючи, викинув через вікно.
— Ні, ні, — сказав комісар поліції, — телефонуйте ви: я не люблю цих вищих офіцерів, всіх нас вони вважають своїми лакеями.
— Гадаю, цей буде люб'язнішим, — відказав секретар. — Врешті, ми ж повертаємо йому сина; крім того, він сам винен: треба було краще дивитися за ним…
— От побачите, побачите, — сказав комісар, — він усе зробить, щоб насолити нам. Надто ж за нинішньої обстановки: спробуйте напередодні війни змусити генерала визнати свою неправоту!
Секретар узяв слухавку й набрав номер. Комісар запалив цигарку.
— Не забувайте про почуття міри, Міране, — сказав він. — Не збивайтеся з професійного тону і не говоріть забагато.
— Гало, — сказав секретар, — гало? Генерал Ляказ?
— Так, — озвався неприємний голос. — Що ви хочете?
— Говорить секретар поліційного комісаріяту вулиці Делямбр.
Голос начебто виявив трохи більше інтересу.
— Так. І що ж?
— Сьогодні до мого кабінету о восьмій годині ранку заявився молодик, — беспристрасним і млявим голосом сказав секретар. — Він називає себе дезертиром і каже, що в нього фальшиві папери. Справді, ми знайшли у нього грубу підробку еспанського паспорта. Він відмовився назвати своє справжнє ім'я. Проте з префектури нам передали опис і фотографію вашого пасинка, й ми відразу ж упізнали його.
Запала мовчанка, й секретар трохи розгублено провадив далі:
— Звичайно ж, пане генерале, ми не порушили проти нього кримінальної справи. Він не дезертир, тому що його ще не призвали до війська; він мав фальшивого паспорта, проте це не злочин, бо в нього не було нагоди скористатися ним. Ми готові передати його у ваше розпорядження, й ви можете приїхати по нього, коли у вас буде час.
— Ви втерли йому бубни? — поспитався сухий голос.
Секретар аж підскочив.