— Роботи тут більш немає, — повторив неґр.
Вони позамовкали. Здоровань Луї дивився на людей, котрі з галасом проходили повз нього. Вони гукали: «Ганьба! Ганьба Сабіяні!» З ними були й жінки, розпашілі, з розпатланими кісьми, вони роззявляли роти, немов хотіли проковтнути ввесь світ, та годі було почути, що вони там кричать, бо чоловіки горлали дужче. Здоровань Луї був задоволений, в нього було товариство. Йому подумалося: це потішно. Там, у юрмі, йшла гладка молодиця, цицьки її погойдувалися. Здоровань Луї подумав собі, що незлецьки було б пообіді погратися з нею в кота й миші, він згріб би її обома руками. Неґр зареготався. Він так реготався, що захлинувся тютюновим димом. Він сміявся і заразом кашляв. Здоровань Луї поклепав його по спині.
— Ти чого це регочеш? — посміхаючись, спитався він.
Неґр споважнів.
— Та так, — відказав він.
— Ковтни осьо, — сказав Здоровань Луї.
Неґр узяв пляшку і хильнув просто з шийки, Здоровань Луї хильнув і собі. Вулиця знову стала порожня.
— Ти де ночуєш? — поспитався неґр.
— Хтозна, — відказав Здоровань Луї. — Це такий майдан, де під дахом стоять вагони. Там тхне вугіллям.
— Гроші в тебе є?
— Може, і є, — відказав Здоровань Луї.
Двері забігайлівки відчинилися, і звідти вийшов гурт людей. Вони поставали на хіднику і, затуляючись долонями від сонця, почали дивитися в той бік, куди попрямували страйкарі. А потім одні поволеньки пішли собі, пахкаючи цигарковим димом, а другі так і лишилися стояти посеред вулиці гуртами. Якийсь чоловічок, з червоним обличчям і невеличким черевцем, вимахував руками. Ось він люто сказав молодому й не дуже міцному на вигляд чоловікові:
— В нас війна уже на шиї, а ти нам усе товчеш про профспілковий рух!
По ньому котився рясний піт, він був без піджака, у сорочці з відкритим коміром, попід пахвами повиступали великі темні плями. Здоровань Луї обернувся до неґра.
— Війна? — поспитався він. — Яка ще війна?
— Лава! — сказав Даніель. — Це те, що нам і треба було!
Зелена лава стояла під стіною ферми, над нею видніло розчинене вікно. Даніель пхнув перекладину й увійшов у двір. Собака загавкав і кинувся до нього, шарпаючи свого ланцюга; на порозі з'явилася баба з каструлею в руках.
— Цить, цить! — вигукнула вона, заміряючись каструлею. — Киш! Ти чого це!
Собака погарчав трохи і вклався на живіт.
— Моя дружина трохи стомилася, — мовив Даніель, знімаючи капелюха. — Дозвольте посидіти на вашій лаві.
Стара недовірливо примружилася: може, вона не тямила по-французькому. Даніель повторив голосніше:
— Моя дружина трохи стомилася.
Стара обернулася до Марсель, яка сперлася об перекладину, і її недовіра щезла.
— Та певно ж, нехай ваша дама посидить. На те й лава. Й не вона одна тут сидітиме, одколи цю лаву зробили. Ви йдете з Пейреорада?
Марсель увійшла і, посміхаючись, опустилася на лаву.
— Авжеж, — відказала вона. — Ми хотіли пройти аж до Скали, та для мене це вже надто далеко.
Стара змовницьки підморгнула.
— Звісно, — сказала вона. — Ох, у вашому стані треба стерегтися.
Марсель притулилася до стіни, її очі були трохи заплющені, на вустах блукала щаслива усмішка. Стара з виглядом знавця розглядала її живіт, потім обернулася до Даніеля, похитала головою і з повагою всміхнулася йому. Даніель стиснув набалдашник свого ціпка і теж усміхнувся. Люди неодмінно усміхалися, живіт викликав довіру. Дибаючи, з будинку вийшла дитина, ось вона зупинилася і втупила в Марсель збентежений погляд. Вона була без штанців; її сіднички були рожеві й укриті струпами.
— Мені хотілося побачити Скалу, — норовисто заявила Марсель.
— Таж у Пейреораді є таксі, — сказала стара. — У Ламбенового сина, це останній будинок по дорозі до Бідасса.
— Знаю я, — сказала Марсель.
Стара обернулася до Даніеля і посварилася на нього пальцем.
— Ой, пане, треба бути люб'язним зі своєю дамою, о такій порі все може статися.
Марсель усміхнулася.
— Та він люб'язний, — сказала вона. — Це я захотіла помандрувати пішки.
Вона простягнула руку й погладила дитину по голові. Діти почали цікавити її тижнів зо два тому, якось несподівано воно сталося. Вона нюхала й обмацувала їх, коли вони опинялися біля неї на відстані простягнутої руки.
— Це наш онук?
— Це малюк моєї небоги. Йому вже скоро буде чотири роки.
— Гарний хлопчина, — сказала Марсель.
— Коли слухається. — Стара тихо поспиталася: — У вас буде хлопчик?
— Ой, — сказала Марсель, — мені хотілося б хлопчика.