— Це ж бо чистісіньке божевілля, — сказав він. — Найбільше самогубство за всю історію. Як це? За останні сто років Франція зазнала двох кровопускань, одного ще за часів Імперії, другого в 1914 році; на додачу до цього щодня знижується показник народжуваности. І тепер вирішили розв'язати нову війну, яка буде коштувати нам від трьох до чотирьох мільйонів людей? Три або чотири мільйони, яких ми не зможемо вже поповнити, — наголошуючи на кожному слові, сказав він. — Переможниця чи переможена, країна все одно переходить у ранг другорядних націй: ось що можна сказати з певністю. І ще одне хочу я тобі сказати: не встигнемо ми промовити «ху», як Чехословаччину проковтнуть. Варто лише глянути на мапу: ця країна мов кавалок м'яса у зубах німецького вовка. І нехай-но вовк стисне щелепи…
— Таж це, — озвалася Одетта, — буде тільки тимчасово: чехословацьку державу відновлять після війни.
— Он як? — зухвало регочучись, поспитав Жак. — Вірю тобі, вірю! Справді, скидається на те, що англійці підуть на те, аби відновити джерело лиха. П'ятнадцять мільйонів мешканців, дев'ять національностей, це виклик здоровому глуздові. Чехам не варто обманювати себе, — суворо додав він, — їхній життєвий інтерес полягає в тому, щоб уникнути цієї війни за будь-яку ціну.
Чого він боїться? Стискаючи в руці непотрібний букет, він дививсь, як проїжджають авта, це було так само, як і на вулиці де Шантільї у вечір перегонів, на дахах декотрих авт були чемодани, матраци, дитячі автомобільчики, швацькі машинки; й усі мало не репалися від валіз, клумаків і кошиків. «Це не жарти!» — сказав Одноокий Паскаль. Вони їхали такі навантажені, що під час кожного струсу щитки аж черкали по шинах; вони дають драла, думав він, дають драла. Він легенько відстрибнув назад, щоб ухилитися від «сальмсона», але й не думав повертатися на тротуар. Вони дають драла, ці добродії з гладенькими, вгодованими пиками, з тлустими дітлахами, вродливими панями, їм пече в зад, вони дають драла від німаків, від бомбувань, від комунізму. Він утрачав усіх своїх клієнтів. Та вона здавалася йому настільки кумедною, оця ґерелиця автомобілів, ця відчайдушна втеча до Нормандії, це було йому такою відплатою, що він залишився на шосе, й машини-втікачки мало не зачіпали його, проїжджаючи мимо, а він почав реготатися на всю горлянку.
— Та і як, питаю я тебе, зможемо ми їх порятувати? Адже врешті нам усе-таки треба буде атакувати Німеччину. Та й що? Як це зробити? На сході — лінія Зіґфріда, на ній ми поламаємо зуби. На півночі — Бельгія. Ми що, будемо порушувати її нейтралітет? От скажи, скажи: як? Накинути круга через Туреччину? Це годиться хіба що для роману. Все, що ми зможемо зробити, це чекати зі зброєю в руках, поки Німеччина розправиться з Чехословаччиною. Після чого вона прийде розправитися з нами.
— Гаразд, — сказала Одетта, — саме в цей момент і…
Жак зиркнув на неї, як чоловік на свою дружину.
— І що? — крижаним тоном поспитався він. Тоді нахилився до Матьє. — Я вже казав тобі про Лорана, який був великим пуріцом у «Ер Франс» і залишився радником у Ко й Ґі Ляшамбр? Так от, без коментарів передаю тобі те, що сказав він мені в липні цього року: «На все й про все французька армія має в своєму розпорядженні сорок бомбардувальників і сімдесят винищувачів. Якщо так буде й далі, то німаки будуть у Парижі в перший же день Нового року».
— Жаку! — люто вигукнула Одетта.
Чого він боїться? Паскаль реготався, реготався, він покинув свій букет, щоб досхочу нареготатися, ось він відскочив назад, і колесо авта проїхало по стеблах квітів. Чого він боїться? Вона розлютилася, бо хтось дозволив собі уявити поразку Франції. Ніяка вона не симпатична: слова викликають у неї страх. Вони бояться дирижаблів і німецьких літаків, я бачив їх у 1916 році, вони тоді у штани наклали, і от усе починається знову; авта на повній швидкості гнали по розчавлених стеблах, і в Паскаля сльози виступили на очах, такою комедією все йому видавалося. Моріс геть не вважав це кумедним. Він поставив приятелям по чарчині, й лопатки його й досі щеміли від їхніх ляскань. Тепер він був сам, і незабаром треба буде звістити про це Зезеті. Він угледів білу об'яву на високому сірій стіні заводу Пеное й підійшов, йому треба було перечитати її самому й повільно: