«Згідно з наказом міністра Національної оборони, війни й міністра військово-повітряних сил». Смерть не була аж таким жахіттям, всього-навсього нещасливий випадок на виробництві, Зезета стійка, вона достатньо молода, щоб улаштувати своє особисте життя, якщо немає дітей, то все це так просто. Що ж до іншого, то нехай, він піде воювати, а потім, після всього, залишить гвинтівку в себе, це вже вирішено. От тільки коли ж воно скінчиться? За два роки? За п'ять? Остатня війна тривала п'ятдесят два місяці. Цілих п'ятдесят два місці треба буде треба буде підкорятися сержантам, офіцерам, усім оцим свинячим рилам, які він так ненавидів. Підкорятися кожному їхньому жестові, кожному поглядові, козиряти їм на вулицях, тоді як досі він засовував руки до кишень, щоб, зустрівши когось із них, не затопити йому в пику. В окопах вони будуть такими, хоч до рани прикладай, бояться, що їм усадять кулю в спину, та під час перепочинку допікають солдатам, як у казармі. О, нехай-но тільки прийде перша атака, я залюбки впораю офіцера, який ітиме попереду. Він рушив далі, почувався він смутним і тихим, як за тої пори, коли боксував і за чверть години до матчу перевдягався в роздягальні. Війна була довгим-довгим шляхом, не треба було про неї думати, а то врешті-решт будеш думати, що ні в чому немає сенсу, навіть кінець війни, навіть повернення додому з гвинтівкою в руках. Довгий-довгий шлях. І, може, він сконає напівдорозі, немовби в нього й мети не було іншої, як тільки дати прострелити собі шкуру заради заводів Шнайдера чи скрині пана де Венделя. Він простував у чорній пилюзі поміж мурами заводу Пеное і будов Жермена; досить далеко праворуч він бачив похилі дахи майстерень Північної залізниці, а потім, ще далі, великий червоний димар горілчаного заводу й думав: «Довгий-довгий шлях». Одноокий реготався, стоячи поміж автами, Моріс крокував у пилюзі, а Матьє сидів на березі морі, слухав Жака й думав собі: «Може, він і має рацію», думав про те, що йому доведеться покинути своє вбрання, фах, особистість, голим-голісіньким іти на цю найбільш абсурдну з-поміж усіх воєн, на зарання програну війну, й відчував, що провалюється в безіменність; він уже ніким не був, ні старим Борисовим викладачем, ні старим коханцем старої Марсель, ні надто старим закоханим в Івіш; всього-навсього людиною без імені, без віку, людиною, в якої вкрали майбуття і в якої попереду була нескінченна низка непередбачености. Об одинадцятій тридцять автобус зупинився в Сафі, й П'єр вийшов трохи провітритися. Плескаті жовті хатини понад асфальтовим шляхом; позаду невидне Сафі, яке спускалося до моря. Араби пеклися на осонні, присівши напочіпки на широкій смузі вохряної землі, літак летів над жовто-сірою шахівницею, це була Франція. «Ну, ці можуть начхати на неї», — заздрісно подумалося П'єрові; він ішов поміж арабами, міг доторкнутися до них і все ж таки не був поміж ними: вони незворушно смалили свій гашиш, а він піде гинути в Альзасі; він спіткнувся об грудомаху, літак провалився у повітряну яму, і старий подумав собі: «Не люблю літаків». Гітлер схилився на столом, генерал показував щось на карті й казав: «П'ять танкових бригад. Тисяча літаків вирушать із Дрездена, Темпельгофа й Мюнхена», й Чемберлен притискав хустинку до рота й думав: «Це вдруге мандрую я літаком. Не люблю мандрувати в літаках». Вони не можуть мені допомогти; вони присіли на осонні, схожі на маленькі каструлі з кип'ячою водою; вони задоволені, вони самі на землі; ох, з відчаєм подумалося йому, Боже мій, Боже! Якби ж то я був арабом!
Об одинадцятій годині сорок п'ять хвилин Франсуа Аннекен, фармацевт першого класу з Сен-Флура, один метр сімдесят сантиметрів на зріст, ніс прямий, чоло середнє, невеличка зизоокість, кругла борода, клятий дух із рота й від пахового заросту, до семи років хронічний ентерит, едіпів комплекс подоланий десь віці тринадцяти років, ступінь бакалавра в сімнадцять, мастурбація аж до служби у війську по два-три виверження на тиждень, читач «Тан» і «Матен» (за передплатою), бездітний чоловік Дікюлафуа Есперанс, віруючий католик, який причащається два-три рази на триместр, піднявся на другий поверх, увійшов до подружньої спальні, де його дружина приміряла капелюшка, й мовив: «Я ж тобі казав, вони призивають запасників із посвідкою номер два». Дружина поклала капелюшка на столик, вийняла шпильки з рота і сказала: «То ти сьогодні вирушаєш?» — Він сказав: «Авжеж, потягом о п'ятій годині». — «Боже милий, — сказала дружина, — я так хвилююся, не встигну приготувати тобі все. Що ти візьмеш із собою? — спитала вона. — Звичайно ж, сорочки, довгі підштанки, в тебе є вовняні, муслінові й із бавовни, найкраще взяти вовняні. О, а ще ж пояси із фланелі, ти можеш узяти їх п'ять чи шість, згорнувши в рулон». — «Ніяких поясів, — сказав Аннекен, — це гнізда для вошей». — «Який жах, але ж у тебе не буде вошей. Забери їх, прошу тебе, зроби мені таку ласку, там ти побачиш, що вони тобі стануть у пригоді. Слава богу, в мене ще є консерви, бач, це ті, що я купила в тридцять шостому році, коли були страйки, ти ще глузував із мене, ще в мене є слоїк капусти в білому вині, але ж тобі вона буде не до смаку…» — «В мене від неї печія. А от, — сказав він, затираючи долоні, — якщо ти маєш слоїчок рагу…» — «Ох, слоїк рагу! — вигукнула Есперанс. — Сердешний мій друже, а де ж ти його підігрієш?» — «Овва!» — сказав Аннекен. — «Як це — овва? Його ж треба підігрівати на водяній бані». — «Гаразд, але ж є ще курячий холодець, правда?» — «Авжеж, це так, холодець із курки і добра свиняча ковбаса сирого копчення, котру прислали двоюрідні брати з Клермона». — Він помріяв із хвильку і сказав: «Я візьму свого швайцарського ножа». — «Авжеж. А де я поділа термоса для кави?» — «Ох, справді, кава, треба ж мати щось гаряче, аби наповнити живіт; вперше, одколи я одружений, доведеться мені їсти без супу, — меланхолійно усміхаючись, сказав він. — Поклади мені декілька слив, поки ти тут, і плящину коньяку». — «Ти візьмеш жовту валізу?» — Він аж підскочив: «Валізу? Нізащо в житті, це ж незручно, і потім я не збираюся її втрачати; там усе крадуть, я візьму свого наплічника». — «Якого наплічника?» — «А отого, з яким я ходив на рибалку, ще до нашого одруження. Куди ти його запроторила?» — «Куди я його запроторила? Ох, не знаю, сердешний мій друже, в мене голова обертом од тебе йде, либонь, занесла на горище». — «На горище? Боже милий, там же мишва! Оттак-пак.» — «Краще ти взяв би валізу, вона ж бо невеличка, то й наглянути за нею тобі буде легше. Ой, знаю я, де він, — у Матільди, я позичила його їй у похід за місто». — «Ти позичила мого наплічника Матільді?» — «Та ні, навіщо ти торочиш мені про наплічника? Я кажу про термоса». — «А я хочу наплічника», — твердо сказав Аннекен. — «Ох, любий ти мій, що ж ти від мене хочеш, ось поглянь, стільки мені треба всього зробити, допоможи трохи, пошукай-но його сам, того наплічника, подивися на горищі». Він піднявся східцями і пхнув двері на горище, там тхнуло пилюгою, темно було хоч в око стрель, між ногами пробігла миша. «Нехай йому дідько, та його давно вже струбили щурі», — подумалося йому.