Квитки компостував Шарло.
— Ну, що, пане Аннекене, — поспитався він, — цього разу буде велике бум-бум?
— Зім-будабум, румба кохання, — відказав Аннекен, простягаючи йому свій квиток.
Нотаріус добродій Піно був на пероні. Він гукнув до них здалеку:
— Ну, що їдемо на гульки в Париж?
— Авжеж! — сказав Аннекен. — Або ж на наших шкурах погуляють в Нансі. — І понуро додав: — Мене призвали.
— Ох, он воно що! — сказав нотаріус. — А що, у вас мобілізаційна посвідка номер два?
— А певно!
— Ти бач! — сказав нотаріус. — Ну, та ви хутко повернетеся: все воно радше задля годиться.
— Я не дуже певний цього, — шорстко відказав Аннекен. — Знаєте, в дипломатії бувають такі вибрики, коли все починається фарсом, а закінчується кров'ю.
— І що… ви ладні воювати за чехів?
— Чехи там чи не чехи, а воюють завжди надаремне, — відказав Аннекен.
Вони зареготалися і помахали одне одному. На вокзал уже заїжджав паризький поїзд, та пан Піно встиг поцілувати руку пані Аннекен.
Аннекен піднявся у своє купе без допомоги рук. Він з маху жбурнув свого наплічника в куток, вийшов у коридор, опустив шибку й усміхнувся своїй дружині.
— Ку-ку, ось і я! В мене все гаразд, — сказав він. — Місця вистачає. Якщо так буде й далі, то я зможу вкластися й подрімати.
— Ох, у Клермоні сяде сила-силенна люду.
— Того я й боюся.
— Пиши мені, — сказала вона. — Потроху щодня, недовгі листи.
— Домовилися.
— Не забувай надівати фланелеві пояси, зроби мені таку милість.
— Клянуся тобі, — з комічною врочистістю сказав він.
Аннекен випростався, пройшов коридором і спустився на східці.
— Поцілуй мене, старенька, — сказав він.
І поцілував її в обидві щоки. Вона пролляла дві сльозини.
— Боже милий! — сказала вона. — Всі… всі ці прикрощі! Тільки їх нам бракувало.
— Ну ж бо, ну! — сказав він. — Цить! Цить! Хіба ж тобі хочеться…
Вони замовкли. Він усміхався їй, вона дивилася на нього, усміхаючись і схлипуючи заразом, їм уже не було чого сказати одне одному. Аннекенові хотілося, щоб потяг якомога швидше рушив з місця.
Сімнадцята година п'ятдесят дві хвилини в Ніорті. Велика стрілка дзигаря стрибками пересувається з хвилини на хвилину, трохи здригається і зупиняється. Потяг чорний, вокзал чорний. Кіптява. Вона наполягла на тому, щоб проводжати. З обов'язку. Казав я їй: «Не варто приходити». Вона приголомшено зиркнула на мене: «Як це, Жорже? Навіть не думай!» Я їй казав: «Не стій довго на пероні, дитину не можна лишати саму». Вона сказала: «Я попрошу матінку Корню, щоб погляділа її. Посаджу тебе на поїзд та й повернуся». І ось вона тут, я вихиляюся з вікна купе і дивлюся на неї. Мені хочеться палити, але я не насмілююся, мені здається, що це буде непристойно. Вона дивиться в той бік перону, прикриваючи очі долонею від сонця. А потім уряди-годи похоплюється, що я тут і що потрібно дивитися на мене. Вона піднімає голову, переводить погляд на мене, усміхається мені, їй немає чого мені сказати. По суті, я вже вирушив у дорогу.
— Подушки, укривала, помаранчі, лимонад, канапки!
— Жорже!.
— Що, люба?
— Хочеш помаранчів?
Мій наплічник натоптаний харчами. Але їй хочеться ще щось дати мені. Бо я їду. Якщо я відмовлюся, то її гризтимуть докори сумління. Не люблю помаранчів.
— Ні, дякую.
— О, ти не хочеш?
— Справді не хочу. Ти дуже люб'язна.
Бліда усмішка. Щойно я поцілував ці прегарні щоки, холодні й повняві, й кутик цієї усмішки. Вона теж поцілувала мене, це трохи мене збентежило: навіщо стільки церемоній, Господи? Тому що я їду? Інші теж їдуть. Щоправда, їх теж цілують. Стільки прегарних жінок стоять отак у промінні вечірнього сонця, оповиті димом і кіптявою, звертаючи нафарбовану посмішку до чоловіків, які висовуються з вікна свого купе! Ну й що з того? Мабуть, у нас трохи кумедний вигляд: надто вже вона вродлива, холодна, й надто вже я негарний.
— Пиши мені, — каже вона (це вона вже казала, та треба ж чимсь наповнити час), — так часто, як тільки зможеш. Не обов'язково довгі листи…
Вони не будуть довгими. Мені не буде чого написати, зі мною нічого не станеться, зі мною ніколи нічого не трапляється. Та й бачив я вже, як вона читає листи. З таким старанним, значущим і знудьгованим виглядом: надіває окуляри на кінчик носа, читає півголосом і ввесь час перескакує через рядки.
— Ну, що ж, сердешний мій, буду прощатися з тобою. Спробуй трохи поспати сьогодні вночі.
Авжеж, щось треба сказати. Таж вона знає, що я ніколи не сплю в поїзді. Незабаром вона повторить це матусі Корню: «Поїхав він, потяг повнісінький. Бідолашний Жорж, сподіваюся, він усе-таки зможе заснути».