— Дякую! Дякую вам!
Він схилив голову і пішов далі. Треба було знайти Мод; вона, либонь, на палубі. Він піднявся на палубу другого класу, було темно, майже неможливо когось розгледіти, хіба що заглядати в самісіньке обличчя. Ото дурний я, треба просто тут почекати: хоч звідки вона ітиме, а їй доведеться підніматися цими східцями. Капітан геть заплющив очі, у нього був супокійний і побожний вираз обличчя, і це дуже подобалося Мод, рука її стомилася, та вона рада була, що принесла йому втіху, крім того, почувалася геть самотньою, як тоді, коли була маленькою і дідусь Тевенер садовив її на коліна й раптом засипав, киваючи головою. П'єр дивився на море і думав: «Я боягуз». Прохолодний вітерець струмував його щоками і шарпав за чуба, він дививсь, як море піднімається й опускається; він здивовано дивився на себе й думав: «Боягуз. Ніколи не подумав би, що це так». Боягуз із боягузів. Досить було однісінького дня, щоб виявити свою справжню сутність; якби не загроза війни, то він ніколи про це й не дізнався б. Наприклад, якби я народився в 1860 році. Він прогулювався б по життю зі спокійною певністю; він суворо засуджував би чуже боягузство, і ніщо, геть ніщо не відкрило б йому очі на його справжню природу. Не поталанило. Один день, один однісінький день: тепер він знав і був самотній. Авта, потяги, кораблі розтинали цю світлу й лунку ніч, стікалися до Парижа, привозили отаких молодиків, як він, вони не спали, схилялися над поручнями або ж притулялися носом до темних шибок. Це несправедливо, подумав він. Тисячі, може, мільйони людей жили за щасливої пори і не дізналися, яка межа їхніх можливостей: в них була благодать сумніву. Може, Альфред де Віньї був боягузом. А Мюссе? А Сен-Бев? А Бодлер? Їм поталанило. «А я! — тупнувши ногою, пробурмотів він. Вона нічого й не знала б, вона й далі захоплено дивилася б на мене, хоч і була б зі мною не довше, ніж інші, за три місяці я кинув би її. Але тепер вона знає. Знає. Ця лярва тримає мене в руках».
Надворі було темно, але в барі було стільки світла, що Здоровань Луї просто-таки осліп. Це було радше дивно, бо ламп не видно було: була тільки довга червона рурка, яка звивалася під стелею, і ще одна, біла, і звідти струмувало світло; скрізь вони поначіплювали дзеркал; у дзеркалі, яке висіло навпроти, Здоровань Луї бачив своє обличчя і маківку Стараче, він не бачив ні Маріо, ні Дезі, бо вони були дуже малі. Він заплатив за їжу і чотири порції аперитиву; потім замовив коньяку. Вони сиділи в глибині бару, навпроти ляди, було дуже затишно, довкруги стояв заколисуючий ватяний гомін. Здоровань Луї не тямив себе од утіхи, йому хотілося залізти на стіл і співати. Але він не вмів співати. Вряди-годи очі його заплющувалися, він мовби провалювався у якусь прірву і почував пригніченість, немовби з ним сталося щось жахливе, він знову розплющувався, намагався пригадати, що це було, та врешті розумів, що нічого з ним не сталося. Він був немовби сам у собі, та це було йому радше до вподоби, просто трохи незвично, зате зручно; йому було важко сидіти з розплющеними очима. Він простягнув свої довгі ноги під стіл, одну між ногами Маріо, другу між ногами Стараче, він дивився у дзеркало і реготався з себе, намагався скорчити гримасу, як ото робив Стараче, та не вмів ні закочувати очі під лоба, ні ворушити вухами. Під дзеркалом сиділа маленька пані, на вигляд дуже пристойна, вона замислено палила цигарку й, напевне, подумала, що він з неї кривиться: вона показала йому язика, потім узяла праве зап'ястя лівою рукою, стиснула праву руку в кулак і, посміхаючись, закрутила ним. Здоровань Луї стурбовано опустив очі, він боявся, що образив її.
Дезі сиділа навпроти, маленька, сувора й тепла. Та їй не було діла до нього. Пахло від неї гарно, й нафарбована вона була як слід, та й цицьки в неї були чималі, та Здорованеві Луї вона здавалася надто поважною, йому до вподоби були маленькі сміхотливі киці, які дражняться, приміром, дмухаючи у вухо, і цнотливо нашіптують різні непристойності, які не відразу й утямиш. Дезі була пожвавлена і поважна; вона серйозно розмовляла з Маріо про війну; вона казала:
— Що ж, будемо воювати; якщо треба воювати, то воюватимемо.
Стараче, випроставшись, сидів на стільці навпроти Дезі; здавалося, ніби він уважно слухає, та, звісно ж, він робив це з чемности, тому що нічого не тямив. Здоровань Луї відчув до нього приязнь, адже він був такий спокійний і ніколи не гнівався. Маріо лукаво дивився на Дезі, хитав головою й казав:
— Я не проти, не проти.
Проте переконаности в ньому не відчувалося.
— Як на мене, то краще війна, ніж страйк, — сказала Дезі, — а тобі що, більше війна подобається? От пригадай, чого коштував страйк докерів, і нам, і всім узагалі.