— Та я не проти, — сказав Маріо.
Дезі говорила гаряче й зі скорботним виразом на обличчі; вона знай кивала головою й суворо казала:
— Під час війни страйкам настає край. Всі працюють. От як, от! Якби ти бачив кораблі в 1917 році, ти ще був малюком; я теж була малою, але ж бачиш, я їх пам'ятаю. Це було справжнісіньке свято, вночі вогні видно було аж до Естака. І стільки всіляких облич було на вулицях, аж сама не тямиш, де ти опинилася, і пишаєшся всім оцим, а черги на вулиці Бутрій, там були англійці, американці, італійці, німці, навіть індуси там були, он як! А моя мати так гарно заробляла, що куди там!
— Німців не було, — сказав Маріо, — з ними воювали.
— Кажу тобі, там були німці, — заперечила Дезі. — Ще й ув одностроях, із кокардами на кашкетах. Я ж сама їх бачила, чи як ти собі гадаєш?
— З ними ж воювали, — сказав Маріо.
Дезі стенула плечима.
— Та воювали, але там, на півночі. А ці не з окопів були, а приїжджали з-за моря, щоб торгувати.
Увійшла якась висока мандрьоха, тлуста і біла, наче вершкове масло, але в неї теж був поважний вигляд. Здоровань Луї подумав собі: «Це в них від міського життя». Вона схилилася до Дезі й видавалася геть обуреною.
— А от я не люблю війни, розумієш? Тому що вона мені в печінках сидить, і моєму братові теж, він воював у чотирнадцятому році, ти, може, хочеш, аби його знову відправили на війну? А ферма мого дядька, хіба її не спалили? Це нічого тобі не каже?
Дезі на хвильку збентежилася, але відразу ж оволоділа собою.
— То ти більше полюбляєш страйки? — запитала вона. — Скажи, полюбляєш?
Маріо глянув на високу білявку, і вона, хитаючи головою, мовчки пішла собі. Вона сіла неподалік од них і почала гаряче щось казати невисокому смутному чоловічкові, який жував соломинку. Вона показувала на Дезі й торохтіла хутко, мов сорока. Чоловічок не відповідав, він жував соломинку, не підводячи очей, здавалося, він навіть не чує її.
— Вона з Седана, — пояснив Маріо.
— Де це? — поспиталася Дезі.
— На півночі.
Вона стенула плечима.
— То чого ж вона свариться? Вони там звичні.
Здоровань Луї щосили позіхнув, і по щоках його покотилися сльози. Йому було нудно, та він був задоволений, тому що любив позіхати. Маріо кинув на нього швидкий погляд. Стараче теж заходився позіхати.
— Наш приятель нудиться, — сказав Маріо, показуючи на Здорованя Луї. — Будь із ним люб'язнішою, Дезі.
Дезі обернулася до Здорованя Луї і обняла його рукою за шию. Тепер її поважний вигляд де й подівся.
— Ти справді нудьгуєш, мій півнику? Нудьгуєш біля такої кралечки, як я?
Здоровань Луї хотів було відповісти їй, аж тут угледів свого мурина. Той стояв біля шинквасу і цмулив якесь жовте питво з великої шклянки. На ньому був зелений костюм і солом'яний бриль із барвистою стьожкою. «Чудово!» — сказав Здоровань Луї. Він дивився на мурина й був щасливий.
— Що сталося? — здивовано запитала Дезі.
Він обернув голову до неї, потім до Стараче і приголомшено глянув на них. Йому було соромно сидіти з ними. Він струснув плечима, скидаючи руку Дезі, підвівся і м'якою вовчою ступою підкрався до негра. Той цмулив собі, а Здоровань Луї аж реготався од утіхи. Дезі гостро поспиталася за його спиною: «Що це йому в голову стрілило, цьому йолопові? Він зробив мені боляче». Та Здорованеві Луї начхати було на те: він звільнився від Маріо й Стараче. Він замахнувся правою рукою і щосили ляснув мурина поміж лопатками. Той мало не захлинувся; він закашлявся і сплюнув, а тоді з лютим виглядом обернувся до Здорованя Луї.
— Це я, — сказав Здоровань Луї.
— Ви що, з глузду з'їхали? — гостро поспитався мурин.
— Та ти ж бачиш, це я! — повторив Здоровань Луї.
— Я вас не знаю, — сказав негр.
Здоровань Луї сумно подивився на нього.
— Ти що, не пам'ятаєш мене? Ми ж учора зустрілися, ти якраз викупався!
Мурин закашлявся і сплюнув. Стараче й Маріо підвелися і стали обабіч Здорованя Луї. «Відчепляться вони від мене чи ні?» — люто подумав Здоровань Луї. Маріо легенько сіпнув його за рукав.
— Годі, — сказав він. — Ти ж бачиш, він не хоче впізнавати тебе.
— Це мій мурин, — погрозливо сказав Здоровань Луї.
— Заберіть його, — сказав негр. — О котрій годині ви вкладаєте його до ліжка?
Здоровань Луї глянув на негра і відчув себе нещасним: це був він, такий гарний і веселий, у своєму ловкенькому солом'яному брилі. Чому ж він такий невдячний і забудькуватий?