Це була геть мала кав'ярня, циновий шинквас і два столики, до підошов чіплялася тирса. Господар недовірливо зиркнув на нього. «Надто вже добре я вбраний», — роздратовано подумав Філіп.
— Коняку, — сказав він, підходячи до шинквасу.
Господар узяв пляшку, на шийці в неї стирчав бляшаний носик. Він налляв коньяку, Філіп поставив долі свою валізку і з цікавістю наглядав за ним: цівка коньяку бігла з бляшаного носика, в господаря був такий вигляд, ніби він поливає городину. Філіп ковтнув і подумав собі: «Це, мабуть, злецький коньяк». Він ніколи не пив міцного, коньяк скидався на перекисле вино і обпік йому горлянку; він хутко поставив чарку. Господар дивився на нього. Була іронія в його незворушних очах чи ні? Філіп знову взяв чарку і недбало підніс її до вуст: горлянка палала, з очей текли сльози, він вихилив решту одним духом. Коли він знову поставив чарку, то відчув, що йому море по коліна, і трохи звеселів. Подумав собі: «Якраз нагода роззирнутися». Тижнів зо два тому він виявив, що не вміє спостерігати, я поет, я не аналізую. Відтоді він змушував себе подумки описувати все, хоч би де перебував, наприклад, лічити предмети у вітрині. Він кинув оком довкруги, почну з останнього ряду пляшок, угорі, над шинквасом. Чотири плящини «Бірра», одна «Ґудрону», дві «Нуаї», глечичок рому.
Хтось увійшов. Робітник у кашкеті. Філіп подумав собі: «Це пролетар». Йому нечасто випадало бачити їх, та він багато про них думав. Це був тридцятирічний чоловік, мускулястий, але негарно збудований, з надто довгими руками й кривими ногами, напевне, його знівечила фізична праця; під носом у нього була жорстка жовта щетина; на кашкеті видніла триколірна кокарда, і ввесь він здавався похмурим і схвильованим.
— Шклянку білого вина, господарю, хутчій.
— Вже зачиняємо, — відказав господар.
— Ви не хочете налляти шклянку винця мобілізованому? — поспитався робітник.
Він насилу говорив, голос його був хрипкий, немовби він цілий день кричав. Підморгнувши правим оком, він пояснив:
— Завтра вранці я вирушаю.
Господар узяв пляшку і шклянку.
— Куди ви їдете? — поспитався він, ставлячи шклянку на шинквас.
— В Суассон, — відказав той. — Я танкіст.
Він підніс шклянку до рота, рука його тремтіла, вино поллялося на підлогу.
— Ми змішаємо їх із лайном, — сказав він.
— Гм! — сказав господар.
— А певно! — вигукнув робітник.
Він двічі вдарив долонею правої руки по лівому кулаку.
— Хтозна, — сказав господар. — Ці гади теж уміють воювати.
— Кажу, ми їм утремо маку!
Він випив, клацнув язиком і заспівав. Видно було, що він збуджений і водночас утомлений; з кожною хвилиною риси його обличчя марніли, очі заплющувалися, губи никли, та якась невблаганна сила відразу ж піднімала його повіки й підтягала догори кутики вуст: він здавався знесиленою здобиччю веселощів, які не хотіли уриватися. Раптом він обернувся до Філіпа.
— А тебе теж призвали?
— Я… ще ні, — відступивши, сказав Філіп.
— То чого ж ти чекаєш? Треба змішати їх із лайном.
Це був пролетар: Філіп усміхнувся йому і змусив себе ступнути до нього.
— Частую тебе шклянкою білого, — сказав пролетар. — Господарю, дві шклянки білого, одну для вас, другу для нього: я пригощаю.
— Я не хочу пити, — суворо сказав господар. — Крім того, час уже й зачиняти: о четвертій ранку мені вставати.
Однак він поставив шклянку перед Філіпом.
— Зараз хильнемо, — сказав пролетар.
Філіп підняв свою шклянку. Нещодавно в кімнаті фальшувальника, тепер за циновим шинквасом із пролетарем. Якби ж то вони мене бачили!
— За ваше здоров'я, — сказав він.
— За перемогу, — сказав пролетар.
Філіп здивовано зиркнув на нього: напевне, він хотів пожартувати; адже трудящі за мир.
— Скажи, як я, — звелів чолов'яга. — Скажи: за перемогу!
В нього був поважний і невдоволений вигляд.