— Гей-го! — крикнув Шарль. — Гей-го!
Відчинилися двері, увійшла пані Луїза.
— Нарешті, — сказав він.
— Ох, ще хвильку! — сказала пані Луїза. — Нам треба одягнути сто хворих; до кожного дійде черга.
— Де Жаніна?
— Гадаєте, вона має час займатися вами! Вона вбирає малюків Потьє.
— Дайте мені судно, — сказав Шарль. — Хутчій, хутчій!
— Що це з вами? Це ж не ваша пора.
— Я хвилююся, — відказав Шарль. — Либонь, від цього.
— Так, але мені треба буде спорядити вас. Всі мають бути готові до одинадцятої години. Отож поспішайте.
Вона розв'язала поворозки його піжами і стягла штани, потім підняла за стегна і підклала судно. Емаль була холодна і тверда. „В мене пронос“, — із жахом подумав Шарль.
— Як же я їхатиму в потязі, якщо в мене пронос?
— Не хвилюйтеся. Все передбачено.
Вона дивилася на нього, похитуючи в'язкою ключів. Потім сказала:
— Під час мандрівки буде гарна погода.
Його вуста затремтіли.
— Я не хочу їхати, — сказав він.
— Ох, ох! Годі вже вам, — сказала пані Луїза. — Ну що, скінчили?
Шарль натужився востаннє.
Вона понишпорила в кишені халата і дістала паперову серветку й ножиці. Потім розрізала серветку на восьмеро клаптів.
— Підведіться, — звеліла вона.
Він почув шурхіт паперу, а потім відчув його дотик.
— Ху! — сказав він.
— От! — мовила вона. — Поки я виноситиму судно, ляжте на живіт; я закінчу вас підтирати.
Він перевернувся ницьма, чув, як вона ходить палатою, а потім відчув ніжний доторк її вмілих пальців. Він полюбляв цей момент. Річ. Маленька покинута річ. Прутень набубнявів під ним, і він попестив його об свіже простирадло.
Пані Луїза перевернула його, мов клумак. Вона глянула на його живіт і зареготалася.
— Ох, дотепнику! — сказала вона. — Шкодуватимуть тут за вами, пане Шарлю, ви ж бо справжнісінький мартопляс.
Вона відкинула укривало і зняла з нього піжаму.
— Трохи одеколону на обличчя, — протираючи його, сказала вона. — Що ж, сьогодні умивання буде скорочене. Підніміть руки. Добре. Тепер підштанки, не дриґайтеся так, я не можу надіти вам шкарпетки.
Вона відступила, оцінюючи свою роботу, і вдоволено сказала:
— Ну, тепер ви як нова копійка.
— Довго ми будемо їхати? — хрипко поспитався Шарль.
— Може, й довго, — відказала вона, одягаючи на нього куртку.
— А куди нас повезуть?
— Хтозна. Гадаю, спочатку ви зупинитеся в Діжоні.
Вона роззирнулася зокола.
— Гляну, чи не забула чогось. Ох, — похопилася вона, — а кухлик! Ваша голубий кухлик! Ви ж так його любите.
Вона взяла його з етажерки і схилилася над валізою. То був голубий порцеляновий кухлик із червоними метеликами. Він був такий гарнюній.
— Я покладу його поміж сорочками, щоб він не розбився.
— Дайте-но його сюди, — звелів Шарль.
Вона здивовано глянула на нього, а потім простягнула кухля. Він узяв його, звівся на лікоть і, замахнувшись, пожбурив у стіну.
— Вандал! — обурено закричала пані Луїза. — Якщо вже не хотіли брати з собою, то краще віддали б мені.
— Я не хотів ні брати його з собою, ні віддавати, — відказав Шарль.
Вона стенула плечима, підійшла до дверей і розчинила їх настежень.
— Ну, що, вирушаємо? — поспитався він.
— Те певно ж, — відказала вона. — Ви ж не хочете пропустити потяг?
— Ну, то хутчій! — сказав Шарль. — То хутчій давайте!
Вона зайшла ззаду і штовхнула візок; він простягнув руку, щоб мимохідь доторкнутися до стола, на мить побачив вікно і шматок стіни у дзеркальці, прикріпленому над головою, а потім більше нічого, він був у коридорі, у хвості довгої низки візків, які вишикувалися під стіною; йому здавалося, ніби в нього видирають серце.
Похоронний поїзд рушив з місця. „Рушають, — сказала пані Боннетен. — Гляньте-но, небагато людей проводжає його в останню путь“. Вони рухалися помалу, зупиняючись майже на кожному кроці, наприкінці дороги чекала темна могила, медсестри пхали візки удвох, та ліфт був один, і вони згаяли багато часу.
— Довго так, — сказав Шарль.
— Без вас не поїдуть, — відказала пані Луїза.
Похоронна карета проїхала попід вікнами; невисока пані в жалобному вбранні, мабуть, родичка, консьєржка замкнула своє приміщення на ключ, вона йшла поруч із огрядною пані в сірій сукні й голубому капелюсі, доглядачкою. Пан Боннетен сперся ліктями на балконі біля своєї дружини. „Татусь Віґ'є був братом-масоном“, — сказав він. — „Звідки ти це знаєш?“ — „Ха! Ха!“ — самовдоволено зареготав він. І докинув за мить: „Коли він потискав мені руку, то малював пальцем трикутник на моїй долоні“. Кров кинулася в скроні пані Боннетен, бо її чоловік так непоштиво казав про небіжчика. Вона провела поглядом похоронний поїзд і подумала собі: „От бідолаха“. Він лежав, простягнувшись на спині, вперед ногами його везли до могили. Бідолаха, як сумно не мати родини. Вона перехрестилася. На всю довжину; його пхали до темної могили, він відчув, як з-під нього вислизає ліфт.