Він узяв гроші. Сара міцно потиснула його руку.
— Не йдіть на війну, — повторила вона. — Що завгодно робіть, поверніться додому, сховайтеся, — краще вже це, ніж воювати.
Він безтямно дивився на неї. Вона вхопила Пабла за руку, обернулася, й вони попрямували далі. За мить вона озирнулася: він дивився на пов'язку і мокрий носовичок, які Сара кинула додолу. Врешті він нагнувся, навпомацки підняв їх і сховав до кишені.
Піт краплями цебенів з його чола на скроні, збігав по щоках від ніздрів до вух, спочатку він подумав було, що то комахи, й ляснув себе по щоці, та рука його розмазала теплі сльози.
— Боже милий, — сказав його сусід ліворуч, — оце духота!
Він упізнав той голос, це був Бланшар, вгодований бугай.
— Вони навмисне це роблять, — сказав Шарль. — Годинами тримають вагони на самісінькому осонні.
Запала тиша, потім Бланшар поспитався:
— Це ти, Шарлю?
— Я, — відказав Шарль.
І пошкодував, що обізвався. Бланшар полюбляв різні витівки, бризкав на людей із водяного пістолета або скочувався до них і чіпляв їм на ковдру картонного павука.
— Бач, зустрілися, — сказав Бланшар.
— Атож.
— Малий же цей світ.
В обличчя Шарлеві вдарила цівка води. Він утерся й почав відпльовуватися; Бланшар сміявся.
— Йолоп! — сказав Шарль. Він дістав носовичка й витер шию, змушуючи себе засміятися. — Це знову твій водяний пістолет?
— А певно, — регочучи, відказав Бланшар. — Я ж не змилив, еге? Простісінько в рило! Не гнівайся, в мене фортелів повні кишені: будемо тішитися в дорозі!
— Ох і йолоп, — щасливо регочучи, сказав Шарль. — Ох і йолоп, дітвак якийсь!
Він трохи боявся Бланшара: їхні лежаки були поруч, якщо він захоче мене вщипнути або вкинути мені колючку під укривало, йому досить руку простягнути. Не щастить мені, подумалося йому; треба матися на бачності, аж поки приїдемо. Він зітхнув і завважив, що дивиться на стелю, велику похмуру площину з силою-силенною заклепок. Він обернув своє люстерко назад, шкло було чорне, мов закіптюжена шкляна пластинка. Шарль трохи звівся і кинув оком доокруж. Розсувні двері вони залишили відчиненими навстіж; у вагон цідилося бліде світло, воно пробігало лежачими тілами, торкалося укривал, падало на обличчя. Та освітлений простір обмежувався дверним прозором; о праву й о ліву руч лежала майже цілковита темрява. Ото щасливці, мабуть, вони тицьнули щось носіям; тепер у них буде і світло, і свіже повітря; звівшись на ліктях, вони вряди-годи можуть побачити і зелені дерева. Він знесилено впав на лежак; сорочка його просякла потом, хоч викручуй. Швидше б уже рушали! Та потяг знай стояв, покинутий, оповитий сонцем. Чудернацький дух, — прілої соломи і парфумів „Убіґан“, — стояв на рівні підлоги. Він витягнув шию, щоб уникнути його, бо той дух викликав у нього нудоту, але піт стікав у нього по обличчю, тож він знову ліг і сопух накрив його з головою. Надворі видно було рейки, і сонце, і порожні вагони на запасних коліях, і білі від пилюги кущі: пустеля. А трохи далі була неділя. Неділя в Берку: дітлахи, які гралися на пляжі, родини, що смакували каву на терасах кав'ярень. Цікаво, подумалося йому, цікаво. В тому кінці вагона почувся голос:
— Денісе! Агов, Денісе!
Ніхто не відповів.
— Морісе, ти тут?
Запала тиша, потім голос із досадою сказав:
— Негідники!
Тиша обірвалася. Поруч із Шарлем хтось простогнав:
— Ох і спека.
І слабкий, тремтячий голос, голос важко хворого відказав:
— Коли потяг рушить, буде легше.
Вони розмовляли навмання, не впізнаючи одне одного; хтось захихотів і сказав:
— Отак їздять солдати.
І знову запала тиша. Спека, тиша, тривога. Раптом Шарль уздрів дві гожі ноги в панчохах із білих ниток, його погляд піднявся білим халатом: це була вродлива медсестра. Вона допіру залізла у вагон. В одній руці вона тримала валізу, в другій складаний стільчик; вона роздратованим поглядом окинула вагон.
— Божевілля, — сказала вона. — Чистісіньке божевілля.
— Як-як? — поспитався знадвору чийсь грубий голос.
— Якби ви бодай трохи подумали, то, напевне, второпали б, що не можна тримати жінок в одному вагоні з чоловіками.
— Ми позаносили їх у тому порядку, в якому їх нам подали.
— І як мені тепер оправляти їх одних перед одними?
— Треба було бути тут, коли їх заносили.
— Не можу ж я бути скрізь заразом. Я наглядала за реєстрацією багажу.
— Оце безлад! — сказав якийсь чоловік.
— Ще б пак.
Запала мовчанка, далі медсестра сказала:
— Будь ласка, погукайте ваших колег: ми перенесемо чоловіків ув останній вагон.