— Обійдетеся! Ви що, заплатите нам за додаткову роботу?
— Я подам скаргу, — сухо сказала медсестра.
— Та хоч сто скарг! Подавайте, кралю, чхав я на них.
Медсестра стенула плечима й одвернулася; вона обережно пройшла поміж тілами і вмостилася на складаному стільці неподалік від Шарля, скраю світляного прямокутника.
— Гей, Шарлю! — озвався Бланшар.
— Що? — здригнувшись, поспитався той.
— Тут самки є.
Шарль не відповів.
— А що ж робити, — голосно поспитався Бланшар, — якщо мені захочеться на горщик?
Шарль почервонів од люті й сорому, але згадав про колючку і змовницьки захихотів.
На підлозі хтось вовтузився, мабуть, чоловіки, які в'язи собі вивертали, аби поглянути, чи є в них сусідки. Та загалом у вагоні висіло якесь збентеження. Лунав і відразу ж ущухав шепіт. „А що ж робити, якщо я захочу на горщик?“ Шарль почувався брудним ізсередини, кім'яхом липких і мокрих тельбухів: який сором, якщо він попросить судно у присутності дівчат. Він зціпився і подумав собі: „Я триматимуся до кінця“. Бланшар голосно сопів, його ніс виводив якусь невинну мелодію, Господи, він зумів заснути. У Шарля з'явилася надія, він дістав цигарку і черконув сірником.
— Що там таке? — поспиталася медсестра.
Вона поклала в'язання на коліна. Шарль бачив її розгніване обличчя, дуже високо і дуже далеко над собою, в голубій сутіні.
— Припалюю цигарку, — сказав він; голос його видався йому чудернацьким і нескромним.
— О ні, — сказала вона, — й не думайте. Тут не палять.
Шарль погасив сірника і помацав довкруг себе пучками пальців. Поміж двома укривалами він наткнувся на вогку й шерехату дошку, пошкріб її нігтем, перш ніж покласти туди тоненьку, наполовину обвуглену трісочку; зненацька цей дотик нагнав на нього жаху, і він поклав руки на груди; я на рівні землі, подумалося йому. На рівні землі. Долі. Під столами і стільцями, під закаблуками медсестер і носіїв, розчавлений, наполовину змішаний із болотом і соломою, будь-яка комаха, що гасає у шпаринах поміж дошками, може вилізти мені на живіт. Він поворушив ногами, пошкріб п'ятами лежак. Обережно, щоб не збудити Бланшара. Піт цебенів йому по грудях; він зігнув коліна під укривалом. Ці шпаркі мурашки в стегнах і ногах, невиразні й шалені збурення в усьому тілі попервах безнастанно мордували його в Берку. А потім усе ущухло: він забув про свої ноги, природним вважав, що його пхають, котять, несуть, що він зробився річчю. „Це не повернеться, — з тривогою думав він. — Господи, невже це не повернеться?“ Він простягнув ноги, заплющив очі. Треба було думати: я всього-навсього каменюка, просто каменюка. Його стиснуті долоні розтулилися, він відчув, як його тіло помалу кам'яніє під укривалами. Каменюка серед інших каменюк.
Він рвучко випростався, розплющив очі, шия напружилася; поштовх, потім скрегіт, монотонний рух, цілющий, мов дощ: поїзд рушив із місця. Він щось минав; надворі видніли масивні й тяжкі од сонця об'єкти, вони ковзали повз вагони: невиразні тіні, спочатку помалу, а потім швидше і швидше пробігали освітленою стіною навпроти відчинених дверей; це було так, мов на екрані в кінотеатрі. Світло на стіні трохи зблякло, потім посіріло, а потім зненацька заяріло. „Виїжджаємо з вокзалу“. В Шарля боліла шия, та він почувався спокійнішим; він знову ліг, підняв руки і обернув своє люстерко на дев'яносто градусів. Тепер у лівому куті він бачив шматок освітленого прямокутника. Цього йому було достатньо: ця сяйлива поверхня жила, на ній відбивався овид; світло то тремтіло і блідло, немовби мало й геть розтанути, то знову твердло, застигало і прибирало вигляду вохряної побілки; а потім рвійно скидалося, пронизане скісними хвилястими коливаннями, і брижилося, наче од вітру. Шарль довго дивився на нього: згодом він відчув себе вільним, немовби сидів на сходинці вагона, звісивши ноги, й дивився, як пропливають дерева, лани і море.
— Бланшаре, — прошепотів він.
Ніякої відповіді. Він трохи зачекав і знову прошепотів:
— Ти спиш?
Бланшар не відповів. Шарль тихо й полегшено зітхнув, розслабився і повністю простягнувся, не зводячи очей із люстерка. Він спить, він уже спить; коли він увійшов до кав'ярні, то насилу на ногах тримався; він упав на лавку, та очі його були люті, вони казали: не впоратися вам зі мною. З дуже лихим виглядом він замовив каву, такий вигляд буває в людей, які вважають офіцянтів своїми ворогами: це зелені молодики, які гадають, ніби життя — це суцільна боротьба, вони прочитали це у книжках і починають цю боротьбу з кав'ярень: замовляють гранатовий сік і так дивляться на офіціянта, що мороз по спині йде.