— Це моя дружина, — сказав він.
То була жінка невизначеного віку, як виглядають на фото усі жінки, про неї годі було щось сказати.
— Нівроку собі, — сказав Жорж.
— Їсть як не в себе, — сказав чолов'яга.
Вони нерішуче сиділи один навпроти одного. Жорж не почував особливої приязні до цього рум'яного гладуна, який балакав задихаючись, та йому захотілося показати фото своєї дочки.
— Ти одружений?
— Атож.
— Діти є?
Ледве посміхаючись, Жорж мовчки глянув на нього. Потім хутко застромив руку до кишені, дістав гаманця, витяг із нього фото і, опустивши очі, простягнув його товстунові.
— Моя донька.
— У вас добрячі черевики, — беручи фото, сказав чолов'яга. — Вони вам стануть у пригоді.
— Та в мене мозолі, — поскаржився Жорж. — Гадаєте, мені їх залишать?
— З радістю. Мабуть, у них немає взуття для всіх.
Якусь мить він ще дивився на Жоржеві черевики, а потім з жалем одвернувся і глянув на фото. Жорж відчув, що шаріється.
— Гарна дитина! — похвалив чолов'яга. — Скільки вона важить?
— Не знаю, — відказав Жорж.
Він знічено розглядав гладуна, який дивився своїм безбарвним поглядом поверх фотографії. Потім сказав:
— Коли я повернуся, вона не впізнає мене.
— Можливо, — відказав товстун. — Якщо не…
— Авжеж, — кивнув Жорж. — Якщо тільки не…
— Ну що? — поспитався Сарро. — Я піду?
Він крутив у пальцях листок. Даладьє обстругав сірника кишеньковим ножем і запхнув його в зуби. Розсівшись на стільці, він мовчав.
— То що, мені йти? — повторив Сарро.
— Це війна, — сказав Бонне. — І програна війна.
Даладьє здригнувся і кинув на Бонне тяжкий погляд. Мов нічого й не сталося, Бонне зиркнув на нього своїми глибокими світлими очима. Він скидався на мурахоїда. Шампетьє де Ріб і Рейно стояли трохи ззаду, мовчазні й понурі. Даладьє геть змалів.
— Ідіть, — буркнув він і мляво махнув рукою.
Саро підвівся і вийшов з кімнати. Він спустився східцями, думаючи про те, що в нього болить голова. Всі вони були тут і, коли він увійшов, позамовкали і прибрали ділового вигляду. „Ватага покидьків“, — подумалося йому.
— Зараз я прочитаю вам комюніке, — сказав він.
Всі загомоніли, й він скористався цим, аби протерти окуляри, потім прочитав:
— Рада кабінету міністрів вислухала доповідь пана Президента Ради і пана Жоржа Бонне про меморандум, який передав панові Чемберлену рейхсканцлер Німеччини.
Вона одноголосно схвалила заяви, які пани Едуар Даладьє й Жорж Бонне пропонують надіслати в Лондон англійському урядові.
„Ну от, — подумав Шарль. — Я хочу срати“. Це сталося вмить: його живіт наповнився по саме нікуди.
— Авжеж, — сказав він, — авжеж. Я теж так гадаю. Авжеж.
Голоси лунали паралельно, вмиротворені. Він хотів би геть сховатися в своєму голосі, зробитися поважним голосом поруч із цим прегарним співучим світлим голосом. Та передовсім він був отією спекотою, тією трепетною непевністю, тим кім'яхом вогкої маси, яка бурчала в його тельбухах. Запало мовчання; вона лежала біля нього, свіжа і сніжиста; він обережно підняв руку і провів нею про мокрому чолі. „Ох!“ — раптом застогнав він.
— Що сталося?
— Нічого, — відказав він. — То мій сусід хропе.
Його живіт охопило щось на кшалт божевільного сміху, то було темне і шалене бажання відкритися і вивергнутися знизу; наляканий метелик тріпотів крилами поміж його сідницями. Він стиснув їх, і піт зацебенів по його чолі, заструмував до вух, лоскочучи щоки. „Я зараз вроблюся“, — з жахом подумав він.