— Ви більше нічого не кажете, — озвався світлий голос.
— Я… — сказав він, — я думав… Чому ви хотіли зі мною познайомитися?
— У вас гарні очі, які дивляться з погордою, — сказала вона. — Крім того, мені хотілося дізнатися, чому ви ненавидите мене.
Він трохи посунувся, щоб обманути потребу. І сказав:
— Я ненавидів усіх, тому що я вбогий. У мене кепський характер.
Це вирвалося у нього під тиском бажання; він відкрився зверху: зверху чи знизу, а треба було відкритися.
— Кепський характер, — тяжко зіпаючи, повторив він. — Заздрісник я.
Він ніколи такого не казав. Нікому. Вона доторкнулася кінчиками пальців до його руки.
— Не треба ненавидіти мене: я теж убога.
Його прутень залоскотало: винні були не ті тоненькі гарячі пальчики, що лежали на його руці, воно походило здалеку, з великої голої кімнати на березі моря. Він дзвонив, приходила Жаніна, вона піднімала ковдру, підкладала судно під його стегна, дивилась, як він оправляється, і часом брала його дядька великим і вказівним пальцями, він страх як полюбляв це. Тепер його плоть стояла сторч, звичка та й годі; всі його бажання оправитися були отруєні гіркою знемогою, млосним бажанням відкритися, вивергатися під фаховим поглядом. „Ось який я“, — подумалося йому. І він впав у відчай. Він жахався самого себе, він струснув головою, і піт обпік йому очі. „Рушить цей поїзд чи ні?“ Йому здавалося, що якби вагон рушив з місця, то він вирвався б сам із себе, полишив би на місці всі свої болісні двозначні бажання і зміг би ще трохи протриматися. Він здушив іще один стогін: він страждав, зараз він роздереться, мов полотно; він мовчки стиснув м'яку й таку тоненьку руку. Руки, м'які, ніби мигдальне тісто, вміло беруть його дядька, дядько радіє, млявий, трохи понуривши голову, дівчина з ковбасної крамниці бере своїми пальчиками сардельку на підложжі з холодцю. Голісінький. Розпанаханий. Видимий. Шкаралуща репнула, це весна. Жах! Він ненавидів Жаніну.
— У вас така гаряча рука, — сказав голос.
— В мене лихоманка.
Хтось тихо застогнав на сонці, один із хворих, які лежали біля дверей. Медсестра підвелася і, переступаючи через тіла, підійшла до нього. Шарль підняв праву руку і хутко обернув люстерко; в ньому раптом відбилася медсестра, яка схилилася над огрядним рум'яним клаповухим підлітком. У нього був квапливий і вимогливий вигляд. Вона випросталася і повернулася на своє місце. Шарль почув, як вона нишпорить у своїй валізі. Потім, тримаючи в руці шклянку, медсестра обернулася до них обличчям. Вона голосно спитала:
— Може, ще комусь закортіло? Якщо комусь хочеться, то краще сказати зараз, під час зупинки, так буде зручніше. Не стримуйтеся і не соромтеся одне одного. Тут немає ні чоловіків, ні жінок — є тільки хворі.
Вона окинула вагон суворим поглядом, та ніхто не озвався. Огрядний парубійко квапливо вхопив шклянку і заховав його під ковдру. Шарль міцно стиснув руку своєї подруги. Досить було гукнути, сказати: „Мені, мені хочеться“. Медсестра нагнулася, взяла шклянку і підняла її. Вона сяяла на сонці, наповнена гарною жовтявою і пінявою рідиною. Медсестра підійшла до дверей і вихилилася надвір; Шарль побачив її тінь на стіні й підняту руку, яка вирізнялася у світляному прямокутнику. Вона перехилила шклянку, і звідти виллялася тінь сяйливої рідини.
— Пані, — почувся кволий голос.
— Ага, — сказала вона, — ви теж зважилися! Йду.
Вони здадуться одне за одним. Жінки триматимуться довше од чоловіків. Вони засмердять своїх сусідок; чи насміляться після цього вони розмовляти з ними? „Покидьки“, — подумалося йому. Він почув, як на підлозі почали вовтузитися; соромливі тихенькі поклики залунали з усіх боків. Серед них Шарль упізнав жіночі голоси.
— Зачекайте, — сказала медсестра. — По черзі.
„Тут є тільки хворі“. Гадають, їм усе дозволено, бо вони хворі. Мовляв, ні чоловіки, ні жінки: хворі. Він страждав, та пишався тим, що страждає: я не здамся; я — чоловік. Медсестра ходила від одного до другого; чутно було рипіння її черевиків і вряди годи шурхотіння паперу. Прісний теплий дух наповнив вагон. „Не здамся“, — конаючи від болю, думав він.
— Пані, — пролунав світлий голос.
Він подумав було, що не розчув, та голос повторив, соромливо і співуче:
— Пані! Пані! Сюди.
— Зараз, — відказала медсестра.