— Він мене не знає!
— Замовкніть! — щосили гаркнув Матьє.
Лола заспокоїлася і, здавалося, вперше його угледіла.
— Викладайте.
— Лоло, — сказав Матьє, — ви справді заявили на нього в поліцію?
— Авжеж. Що ж ви хочете мені сказати?
— Гроші украв я! — заявив він.
Лола байдуже глянула на нього. Він мусив повторити:
— Це я потягнув у вас п'ять тисяч франків.
— А, — сказала вона, — ви?
І стенула плечима.
— Його бачила хазяйка.
— Як же могла вона його бачити, якщо то був я?
— Бачила вона його, — роздратовано повторила Лола. — він потайці піднявся до мене о сьомій годині. Вона пропустила його, бо я попросила її. Я чекала на нього цілісінький день, а за десять хвилин після того, як я вийшла, він заліз у номер. Мабуть, він стежив за мною з-за рогу і піднявся, щойно побачив, що я пішла.
Вона говорила швидким і невиразним голосом, котрий виражав її непохитну впевненість. «Можна подумати, що вона хоче сама себе в цьому запевнити», збентежено подумав Матьє. Він сказав:
— Послухайте, о котрій годині повернулися ви додому?
— Першого разу? О восьмій.
— Так от, гроші ще були у скриньці.
— А я вам кажу, що Борис був у кімнаті о сьомій годині.
— Може, й був, він, мабуть, прийшов побачитися з вами. Але ж ви не заглядали до скриньки?
— Та ні, заглядала.
— О восьмій годині?
— Так.
— Лоло, не кажіть дурниць, — сказав Матьє. — Я ж знаю, що не заглядали. Знаю. О восьмій годині ключ був у мене, й ви не могли відімкнути скриньку. Втім, навіть якби виявили ви крадіжку о восьмій, то, виходить, ви чекали аж до півночі, щоб прийти до мене? О восьмій годині ви спокійно наклали грим, одягнули свою темну сукню і пішли до «Суматри». Правда ж?
Лола вороже зиркнула на нього.
— Хазяйка ж його бачила.
— Так, але ж у скриньку ви не заглядали? О восьмій вечора гроші ще були там. Я прийшов о десятій і взяв їх. Біля конторки була консьєржка, вона бачила мене і може підтвердити. Ви помітили крадіжку лише опівночі.
— Авжеж, — стомлено відказала Лола. — Опівночі. Та це не має значення. В «Суматрі» мені зробилося зле, і я повернулася. Лягла у ліжко і взяла скриньку. Там… там були листи, які мені захотілося перечитати.
Матьє подумав: «І справді, листи. Чому вона хоче приховати, що їх у неї вкрали?» Вони помовчали; часом Лола розгойдувалася назад і вперед, як людина, що спить навстоячки. Нарешті вона мовби прокинулася.
— То це ви обікрали мене?
— Я.
Вона коротко зареготалася.
— Залиште ці балачки для суду, якщо вже вам хочеться заробити півроку замість нього.
— Подумайте, Лоло, який мені зиск ризикувати свободою замість Бориса?
Вона скривила губи.
— Звідки ж я знаю, як ви там на нього впливаєте?
— Та це ж дурня! Послухайте, клянуся вам, це я: скринька стояла біля вікна, під валізою. Я взяв гроші й залишив ключ у замку.
Вуста її тремтіли, вона нервово бгала сумочку.
— Це все, що ви хотіли мені сказати? Тоді дайте мені піти звідси.
Вона хотіла було рушити до дверей, та Матьє перепинив її.
— Лоло, ви не хочете, щоб вас переконали.
Лола відштовхнула його плечем.
— А ви не бачите, в якому я стані? За кого ви тримаєте мене з вашими байками про скриньку? Вона була біля вікна, під валізою, — перекривила вона його голос. — Борис був тут, невже ви гадаєте, ніби я цього не знаю? Ви домовилися, що треба буде сказати цій бабуні Лолі. Пропустіть мене! — несамовито сказала вона. — Пропустіть!
Матьє хотів було взяти її за плечі, та вона відскочила назад і спробувала відкрити сумочку; Матьє видер її і жбурнув на диван.
— Тварюка! — вигукнула Лола.
— Там сірчана кислота чи револьвер? — посміхаючись, запитав Матьє.
Лола затремтіла всеньким тілом. «Готово, — подумав Матьє, — нервовий напад». Здавалося, він бачить безглуздий зловісний сон. Та її треба було переконати. Лола перестала тремтіти. Вона забилася в куток біля вікна і наглядала за ним очима, що так і горіли від безсилої ненависти. Матьє одвернувся: він не боявся її ненависти, та на цьому обличчі був такий розпач і страждання, що цього несила було терпіти.
— Сьогодні вранці я був у вашій кімнаті, — наполегливо сказав він. — Ключ я взяв у вашій сумочці. Коли ви прокинулись, я саме збирався відімкнути скриньку. В мене не було часу покласти ключ на своє місце, й мені спало на думку, що увечері треба ще раз прийти до вашої кімнати.
— Не треба, — сухо відказала Лола, — я бачила, як ви зайшли сьогодні вранці. Коли я з вами заговорила, то ви навіть до ліжка ще не дійшли.