— Там були ще листи.
— В мене їх більш нема. Я взяв їх сьогодні вранці для нього, коли він вирішив, що ви померли. Тоді мені й спало на думку повернутися і взяти гроші.
Лола дивилася на Матьє без ненависти, з величезним подивом і якимсь зацікавленням.
— Ви поцупили в мене п'ять тисяч франків! — сказала вона. — Це… сміх та й годі.
Та враз її очі погасли, обличчя посуворішало. В неї був стражденний вигляд.
— Піду я, — сказала вона.
Вони мовчки дали їй пройти. На порозі вона обернулася.
— Якщо він нічого не вкоїв, то чому ж не приходить?
— Хтозна.
Лола коротко схлипнула і притулилася до одвірка. Матьє ступнув до неї, та вона опанувала себе.
— Гадаєте, він повернеться?
— Мені здається, що так. Вони нездатні приносити щастя іншим, але й кидати нездатні теж, для них це ще важче.
— Авжеж, — сказала Лола. — Авжеж. Ну що ж, прощавайте.
— Прощавайте, Лоло. Вам… вам нічого не треба?
— Ні.
Вона вийшла. Вони чули, як за нею зачинилися двері.
— Хто ця літня дама? — запитав Даніель.
— Лола, подруга Бориса Серґіна. Вона трохи несповна розуму.
— Видно по ній, — сказав Даніель.
Матьє почував себе незатишно, залишившись із ним віч-на-віч; йому здавалося, що раптом він знову опинився перед своєю виною. Вона була тут, жива, вона жила в глибині Данієлевих очей, і бозна якої форми прибрала вона в його примхливій і чудернацькій свідомості. Даніель був схильний скористатися з ситуації, що склалася. Сьогодні він був церемонний, зухвалий і понурий, як у найгірші свої дні. Матьє посуворішав і глянув на нього; Даніель був блідий, мов стіна.
— В тебе кепський вигляд, — сказав Даніель з недоброю посмішкою.
— Про тебе можна сказати те ж саме, — відказав Матьє. — Гарно ж ми влипли.
Даніель стенув плечима.
— Тебе прислала Марсель? — запитав Матьє.
— Так.
— Це вона повернула гроші?
— Вони їй не потрібні, — ухильно відказав Даніель.
— Не потрібні?
— Ні.
— Скажи, принаймні, чи є в неї засіб…
— Про це вже мови немає, мій любий, — сказав Даніель. — Це діло минуле.
Він підняв ліву брову й іронічно, немов через уявний монокль, дивився на Матьє. «Якщо він хоче приголомшити мене, — подумав Матьє, — то йому не завадило б пильнувати за своїми руками, а то вони в нього тремтять».
Даніель недбало сказав:
— Я одружуюся з нею. Ми залишимо дитину.
Матьє взяв цигарку і запалив. Голова його дудоніла, неначе дзвін. Він спокійно запитав:
— То ти її кохаєш?
— А чом би й ні?
Йдеться про Марсель, подумав Матьє. Про Марсель! Йому не вдавалося повністю переконати себе в цім.
— Даніелю, — сказав він, — я не вірю тобі.
— Зачекай трохи, то й повіриш.
— Ні, я хотів сказати, що ти не змусиш мене повірити в те, що ти її кохаєш, тож, виходить, за цим стоїть щось інше.
У Даніеля був стомлений вигляд, він умостився на краю письмового столу, одну ногу поставив долі, а другою недбало погойдував. «Та він бавиться», розлючено подумав Матьє.
— Ти страшенно здивуєшся, дізнавшись, що за цим стоїть, — сказав Даніель.
Матьє подумав: «Хай йому дідько! Вона була його коханкою».
— Якщо ти не повинен нічого мені казати, то мовчи, — сухо сказав він.
Даніель якусь мить дивився на нього, наче йому залюбки було інтриґувати його, а потім зненацька підвівся і провів долонею по чолі.
— Кепсько якось воно починається, — сказав він.
Він зачудовано розглядав Матьє.
— Власне, я не те хотів сказати. Послухай, Матьє, я…
Він роблено засміявся.
— Ти повинен серйозно поставитися до того, що я скажу.
— Гаразд. Кажи або ж не кажи, — відказав Матьє.
— Так от, я…
Він затнувся, і Матьє нетерпляче закінчив за нього:
— Ти коханець Марсель. Ти це хотів сказати?
Даніель витріщив очі й засвистів. Матьє відчув, що червоніє.
— Непоганий хід! — захоплено сказав Даніель. — Тобі ж тільки цього й треба, еге? Ні, любий мій, у тебе не буде навіть такого виправдання.
— Ну, то кажи, кажи, — принижено буркнув Матьє.
— Зачекай, — сказав Даніель. — У тебе є щось випити? Віскі, наприклад?
— Ні, — сказав Матьє, — та в мене є білий ром. Незлецька ідея, — докинув він, — зараз хильнемо по шклянці.
Він подався на кухню і відчинив буфет. «Ото вже мерзотником я себе показав», подумалося йому. Він повернувся до кабінету з двома келихами і пляшкою рому. Даніель узяв пляшку і по вінця поналивав келихи.
— Це з «Рому Мартініки»? — запитав він.