— Еге ж.
— Ти ще заглядаєш туди?
— Інколи, — відказав Матьє. — За твоє здоров'я.
Даніель допитливо дивився на нього, неначе Матьє щось приховував.
— За моє кохання! — сказав він, піднімаючи свого келиха.
— Та ти впився, — обурено сказав Матьє.
— Справді, трохи я хильнув, — сказав Даніель. — Та заспокойся. Я був тверезий, коли прийшов до Марсель. Це вже потім…
— Ти прийшов од неї?
— Так. Але по дорозі на хвилю зазирнув у «Фальстаф».
— Ти… ти, мабуть, прийшов до неї відразу ж після того, як я пішов звідти?
— Я чекав, поки ти підеш, — посміхаючись, відказав Даніель. — Побачив, як ти звернув за ріг, і піднявся до неї.
Матьє не зміг утриматися від невдоволеного поруху.
— Ти пантрував за мною? — спитався він. — Що ж, тим ліпше, принаймні Марсель не залишилася сама. То що ж ти хотів мені сказать?
— Та нічогісінько, старий, — з раптовою сердечністю сказав Даніель. — Просто хотів повідомити тобі про своє одруження.
— І це все?
— Все… так, це все.
— Ну, як хочеш, — холодно сказав Матьє.
Вони трохи помовчали, далі Матьє запитав:
— Як… як там вона?
— А ти хотів би почути від мене, що вона у захваті? — іронічно запитав Даніель. — Пощади мою скромність.
— Прошу тебе, — сухо сказав Матьє. — Згода, я не маю права запитувати… Але ж ти прийшов сюди…
— Що ж, — сказав Даніель, — я гадав, що її важче буде переконати — проте вона вхопилася за мою пропозицію, як інфляція за світову економіку.
Матьє побачив у його очах відблиск образи; він хутко сказав, щоб виправдати Марсель:
— Вона вхопилася за тебе, мов потопаючий за соломинку…
Даніель стенув плечима і почав походжати туди-сюди. Матьє не зважувався глянути на нього: Даніель стримувався, він говорив тихо, та вигляд у нього був несамовитий. Матьє схрестив руки і втупився у носаки своїх черевиків. Через силу, мов для самого себе він сказав:
— Значить, вона хотіла дитину? Я не зрозумів цього. Якби вона мені сказала…
Даніель промовчав. Матьє провадив далі:
— Виходить, дитина. Гаразд. Вона прийде на світ. Я… я хотів її знищити. Гадаю, краще буде, якщо вона народиться.
Даніель не відповів.
— Звичайно ж, я ніколи її не побачу? — запитав Матьє.
Навряд чи це було запитання; не чекаючи на відповідь, він додав:
— Ну от. Гадаю, я повинен бути задоволений. У певному розумінні, ти її рятуєш… та я ніяк не можу втямити, навіщо ти це зробив?
— Звичайно, не з філантропії, якщо ти це маєш на увазі, — сухо відказав Даніель. — Але й гидота ж твій ром, — додав він. — І все-таки налий мені ще.
Матьє налляв йому і собі, й вони випили.
— Ну, — сказав Даніель, — і що ж ти збираєшся робити?
— Нічого. Більш нічого.
— А це дівча, Серґіна?
— Ні.
— Ось ти й вільний.
— Овва!
— Що ж, бувай, — підводячись, сказав Даніель. — Я прийшов оддати гроші й трохи заспокоїти тебе: Марсель немає чого боятися, вона мені довіряє. Вся ця історія була для неї жахливим потрясінням, та не можна сказати, що вона по-справжньому нещасна.
— Ти одружишся з нею! — повторив Матьє. — Вона ненавидить мене, — трохи тихіше додав він.
— Постав себе на її місце, — суворо сказав Даніель.
— Знаю. Поставив. Вона казала тобі про мене?
— Зовсім небагато.
— Знаєш, — сказав Матьє, — мені дивно, що ти одружуєшся з нею.
— Шкодуєш?
— Ні, як на мене, то це справжнісіньке лихо.
— Дякую.
— Лихо для вас обох. Не знаю, чому.
— Не турбуйся, все буде гаразд. Якщо народиться хлопчик, то назвемо його Матьє.
Матьє зірвався на ноги, стиснувши кулаки.
— Замовкни! — скрикнув він.
— Гаразд, не гнівайся, — сказав Даніель.
І неуважно повторив:
— Не гнівайся. Не гнівайся.
Він усе не наважувався піти.
— То ти, — сказав Матьє, — прийшов глянути, яке обличчя в мене буде, коли я почую всю цю історію?
— Трохи й задля цього, — сказав Даніель. — Як по правді, то й задля цього теж. У тебе був завжди такий… статечний вигляд: це дратувало мене.
— Що ж, тепер ти побачив, — сказав Матьє. — Не такий уже я і статечний.
— Справдні, не такий.
Даніель ступнув кілька кроків до дверей і раптом повернувся до Матьє; де й подівся його іронічний вигляд, та від цього виглядав він ще гірше.
— Матьє, я гомосексуаліст, — сказав він.
— Як? — перепитав Матьє.
Даніель відступив назад і зачудовано глянув на нього, в очах його палала лють.
— Це викликає в тебе огиду, правда ж?