Марсель відчинила двері ще до того, як він піднявся на сходовий майданчик. Рожева пара із запахом ірису вирвалася з кімнати і розіллялася в під'їзді. Марсель одягла свою зелену сорочку. Крізь прозору тканину він бачив ніжні обриси її опасистих стегон. Він увійшов; йому завжди здавалося, ніби він заходить у мушлю. Марсель замкнула двері на ключ. Матьє попрямував до великої стінної шафи, відчинив її й поставив туди свої черевики; потім глянув на Марсель і вгледів, що з нею ніби негаразд.
— Щось сталося? — тихо поспитався він.
— Та ні, — неголосно відказала вона. — А в тебе?
— Все гаразд.
Він поцілував її в шию і в уста. Шия пахнула амброю, вуста — дешевим тютюном. Матьє вмостився на краю ліжка і, поки Марсель роздягалася, розглядав її ноги.
— Що це таке? — поспитав Матьє.
На коминку стояла світлина, якої він ніколи не бачив. Матьє підійшов і вздрів на знімку худорляву дівчину з хлоп'ячою зачіскою, котра напружено і знічено всміхалася в об'єктив. На ній був чоловічий піджак і черевички з пласкими закаблуками.
— Це я, — відказала Марсель, не підводячи голову.
Матьє обернувся: Марсель закасала сорочку над своїми гладкими стегнами; вона нахилилася вперед, і Матьє вгадував під сорочкою ніжні обриси її важких грудей.
— Де це ти знайшла?
— В альбомі. Її зробили влітку 1928 року.
Матьє дбайливо згорнув свого піджака й поклав до шафи, поруч із черевиками. Він запитав:
— Ти оце передивляєшся родинні альбоми?
— Ні, не знаю чому, але сьогодні мені захотілося відшукати що-небудь із мого життя, поглянути, якою я була до того, як зазнайомилася з тобою, коли була ще при здоров'ї. Дай-но її сюди.
Матьє простягнув їй світлину, й вона вирвала її у нього з рук. Він сів біля неї. Вона здригнулася і трохи відсунулася. Марсель дивилася на знімок із невиразною посмішкою.
— Ото цікава я була, — мовила вона.
Дівчина трималася дуже напружено, притулившись до садової огорожі. Рот у неї був розтулений, вона теж начебто казала: «Ото вже я цікава», з тією ж незграбною розв'язністю, з тою ж таки скромною сміливістю. От тільки вона була молода й худорлява.
Марсель струснула головою.
— Цікаво! Цікаво! Цю світлину зробив у Люксембурзькому саду один студент-фармацевт. Бачиш цю блузку на мені? Я придбала її того ж дня, бо в неділю мала бути велика прогулянка в Фонтенебло. Боже ж мій!..
З нею напевне щось трапилося: ще ніколи її порухи не були такі гарячкові, а голос такий грубий, такий чоловічий. Вона сиділа в глибині рожевої кімнати на краю ліжка, гірше ніж гола, бо геть беззахисна, ніби ваза із порцеляни, й було прикро чути, як розмовляє вона грубим чоловічим голосом і як тхне від неї важким гнітючим духом. Матьє взяв її за плечі й пригорнув до себе.
— Ти шкодуєш за тією порою?
Марсель сухо посміхнулася.
— Та за нею ні, я шкодую за тим життям, яке могло в мене бути.
Вона саме почала студіювати хімію, і хвороба обірвала навчання. «Здається, вона сердита на мене», подумав Матьє. Він уже розтулив було рота, щоб поставити запитання, та побачив її очі й замовк. Вона дивилася на знімок, й обличчя її було сумне і напружене.
— Я погладшала, правда ж?
— Правда.
Вона стенула плечима й кинула світлину на ліжко. Матьє подумав: «Воно й правда, життя в неї не склалося». Він хотів було поцілувати її в щоку, та вона м'яко, з нервовим сміхом відсунулася від нього. Вона сказала:
— Це було десять років тому.
Матьє подумав: «Я нічогісінько їй не даю». Він приходив до неї чотири рази на тиждень, детально розповідав їй про свої справи; поважним і трохи владним голосом вона давала йому поради; часто вона казала: «Я живу чужим життям». Він запитав:
— Що ти робила вчора? Виходила на люди?
Марсель зробила втомлений округлий жест.
— Ні, я була стомлена. Трохи почитала, та мама ввесь час діставала мене крамницею.
— А сьогодні?
— Сьогодні виходила, — похмуро відказала вона. — Захотілося подихати повітрям, побачити людей. Я пройшла аж до вулиці Ґьоте, трохи розвіялася; крім того, я хотіла побачитися з Андре.
— Побачилася?
— Так, хвилин із п'ять. Коли я вийшла від неї, почався дощ, дивний усе-таки цей червень, та ще й у людей були якісь мерзенні пики. Я взяла таксі і вернулася додому.
Вона м'яко спиталася:
— А ти?