— Гадаєте, мені потрібна каюта люкс? — зашарівшись, поспитався він.
— Та ні, — коротко відказала Івіш, — другого класу.
Він із зусиллям ковтнув слину… «Глянув би я на неї на палубі корабля серед еміґрантів, та вона вмент простягла б там копита».
— Їй-богу, — виснував він, — дивно, що ви вважаєте, ніби я нездатний поїхати. Втім, ви помиляєтесь, колись мені часто цього хотілося. Далі воно минулося, бо я вирішив, що це дурня. Все це тим більш комічно, що спало воно вам на думку у зв'язку з Ґоґеном, який до сорока років був таким собі чиновничком.
Івіш вибухнула іронічним сміхом.
— Що, неправда? — поспитав Матьє.
— Ну… якщо ви кажете так, то правда. Та досить глянути на його картини…
— Та й що?
— Гадаю, таких чиновничків не так і багато. В нього… пропащий вигляд.
Матьє уявив собі тяжке обличчя з величезним підборіддям. Ґоґен утратив людську гідність, він погодився з цією утратою.
— Знаю, — сказав Матьє. — Це те величезне полотно в самісінькому центрі зали? На той час він був невиліковно хворий.
Івіш зневажливо посміхнулася.
— Я маю на увазі малесеньке полотно, де він ще молодий: у нього там такий вигляд, ніби він здатний на все.
Вона дивилася в порожнечу з трохи розгубленим виглядом, і Матьє вдруге відчув напад ревнощів.
— Якщо я вірно вас зрозумів, то ви не вважаєте мене пропащою людиною?
— О, звичайно ж, ні! — відказала Івіш.
— Не розумію, однак, в чому тут перевага, — сказав він, — чи, може, не розумію, що ви хотіли сказати.
— Гаразд, менше з тим.
— Ну, добре, нехай. Ви ввесь час кидаєте мені якісь докори у вигляді натяків, а потім відмовляєтеся пояснити, що ж мали на увазі, знаєте, це дуже зручно.
— Нікому я не докоряю, — байдуже сказала вона.
Матьє зупинився і глянув на неї, Івіш теж зупинилася із кислим виглядом. Вона переступала з ноги на ногу й уникала дивитися на нього.
— Івіш! Зараз же скажіть мені, що мали ви на увазі.
— Ви про що? — здивовано запитала вона.
— Про цю «пропащу людину».
— Ми знову про це будемо говорити?
— Хай це по-дурному, — сказав Матьє, — та я хочу знати, що ви вкладаєте в ці слова.
Івіш знову почала перебирати коси: вона сама себе не тямила.
— Та нічого я в них не вкладала, просто ці слова спали мені на думку.
Вона затнулася, вигляд у неї був такий, наче вона підшукує слова. Деколи вона вже розтуляла було рота, й Матьє здавалося, що вона заговорить, та вона мовчала. Потім озвалася:
— Мені начхати, така людина чи якась інша.
Івіш намотала пасмо своїх кіс на пальця і смикнула, немов би хотіла вирвати. Аж раптом хутко докинула, втупившись у носаки своїх черевичків:
— Ви влаштувалися у житті й не поступитеся цим ні за які гроші.
— Он воно що! — вигукнув Матьє. — І що ж ви про це знаєте?
— Таке в мене враження: ваше життя остаточно визначилося, й ваші ідеї теж. Ви простягаєте руку до речей, якщо вважаєте, що вони у вашому засягу, та з місця не зрушите, щоб їх узяти.
— Що ви про це знаєте? — повторив Матьє. На інше він не спромігся: вважав, що вона має рацію.
— Як на мене, — втомлено сказала Івіш, — як на мене, то ви нічим не хочете ризикувати, для цього ви надто розумні. — І облудно додала: — Та відтоді, як ви сказали мені, що ви інший…
Матьє раптом подумав про Марсель, і йому зробилося соромно.
— Ні, — тихо промовив він, — я такий, як ви й думаєте.
— Так отож! — переможно вигукнула вона.
— Ви… ви вважаєте, що це можна тільки зневажати?
— Навпаки, — поблажливо мовила Івіш, — мені здається, так найліпше. З Ґоґеном життя було б неможливе. — І без крихти іронії докинула: — З вами почуваєшся в безпеці, не боїшся чогось непередбаченого.
— Справді, — сухо відказав Матьє. — Якщо ви хочете сказати, що я не дозволяю собі ніяких витівок… Знаєте, я так само охочий до них, як і всі інші, та вважаю так не годиться.
— Та знаю, — сказала Івіш, — все, що ви робите, завжди… таке методичне…
Матьє відчув, що він блідне.
— Про що ви говорите, Івіш?
— Та про все, — невизначено відказала вона.
— Ой ні, ви маєте на увазі щось конкретне.
Не дивлячись на нього, вона пробурмотіла:
— Щотижня ви приходите із номером «Смен а Парі», складаєте проґраму розваг на тиждень…
— Івіш! — обурився Матьє. — Це ж для вас!