— Ти відмовляєшся?
— Так, — з відчаєм відказав Матьє, — так, Брюне, я відмовляюся.
Він подумав: «Він прийшов запропонувати мені найдорожче, що в нього є». І докинув:
— Знаєш, це не остаточне рішення. Згодом…
Брюне стенув плечима.
— Згодом? Якщо ти розраховуєш на внутрішнє осяяння, яке підштовхне тебе до рішення, то можеш чекати бознає скільки. Може, ти гадаєш, ніби я був такий переконаний, коли вступав до комуністичної партії? Переконаність приходить потім.
Матьє сумно посміхнувся.
— Та знаю: стань навколішки, й ти повіриш. Може, ти й маєш слушність. Та мені хочеться спочатку повірити.
— А певно, — нетерпляче сказав Брюне. — Ви, інтелектуали, всі на один копил: все тріщить, все летить до дідька, незабаром гвинтівки самі почнуть стріляти, а ви спокійнісінько сидите собі й обстаєте за своїм правом спочатку переконатися самим. Ох, якби ж ти зміг побачити себе моїми очима, то зрозумів би, що часу вже геть немає.
— Гаразд, немає. Та й що з цього?
Брюне обурено ляснув себе по стегну.
— Ну от! Ти вдаєш, ніби тобі шкода, що ти такий скептик, а таки тримаєшся свого скептицизму. В ньому твій моральний комфорт. Коли на нього нападають, ти вперто за нього чіпляєшся, як ото твій брат чіпляється за гроші.
Матьє м'яко спитав:
— Хіба зараз у мене впертий вигляд?
— Я не говорив цього… — відказав Брюне.
Запала мовчанка. Брюне ніби пом'якшав. «Якби ж то він зміг мене зрозуміти», подумав Матьє. Він зробив зусилля: переконати Брюне було єдиним способом переконати й самого себе.
— Мені немає чого боронити: я не пишаюся своїм життям, і в мене й су за душею нема. Моя свобода? Вона мов тягар: вже хтозна одколи я вільний бознає навіщо. Я всім серцем волію поміняти свободу на впевненість. Нічого кращого я не просив би, як тільки працювати разом з вами, це змінило б мене, мені треба трохи забутися за себе. Крім того, я думаю, як і ти, що людина не збулась як така, поки не знайшла того, за що вона ладна віддати життя.
Брюне підняв голову.
— Ну, то як? — майже весело поспитався він.
— Та як, ти ж бачиш: я не можу долучитися, в мене підстав для цього не досить. Як і вас оце, обурюють мене ті ж люди, ті ж події, та обурення цього замало. І я нічого не можу вдіяти. Якщо я буду ходити, піднявши кулак і виспівуючи «Інтернаціонал», і скажу, що задоволений цим, то брехатиму сам собі.
Брюне прибрав свого найбільш масивного, найбільш селянського вигляду, тепер він був, наче вежа. Матьє з відчаєм глянув на нього.
— Ти розумієш мене, Брюне? Скажи, розумієш чи ні?
— Не знаю, чи правильно я тебе зрозумів, — сказав Брюне, — та принаймні ти не повинен виправдовуватися, бо тебе ніхто не звинувачує. Ти бережеш себе до кращої нагоди, це твоє право. Бажаю, щоб вона трапилася тобі якомога раніш.
— І я цього бажаю.
Брюне з цікавістю зиркнув на нього.
— Ти певен?
— Так.
— Так? Що ж, тим ліпше. Боюся тільки, що прийде вона не швидко.
— Я теж казав собі це, — мовив Матьє. — Казав, що, може, вона ніколи не прийде або ж трапиться запізно, а, може, такої нагоди й геть нема.
— Та й що ж тоді?
— Тоді я буду просто нікчемою. Та й годі.
Брюне підвівся.
— Що ж, — сказав він, — що ж… Ну добре, старий, все-таки я радий був побачитися з тобою.
Матьє теж підвівся.
— Ти… ти що, так оце й підеш собі? В тебе є ще бодай хвилина?
Брюне зиркнув на годинника.
— Я вже запізнююся.
Запала мовчанка. Брюне ввічливо чекав. «Не можна його відпускати, нам треба ще побалакати», подумав Матьє. Та в нього не знайшлося що сказати.
— Не треба гніватися на мене, — квапливо сказав він.
— Та я й не гніваюся, — відказав Брюне. — Ти ж не зобов'язаний думати, як я.
— Неправда, — засмучено сказав Матьє. — Я вас усіх добре знаю: ви вважаєте, що всі мусять думати, як ви, а хто так не думає, той негідник. Ти вважаєш мене негідником, але не хочеш мені про це казати, бо вважаєш мій випадок безнадійним.
Брюне ледве помітно посміхнувся.
— Я не вважаю тебе негідником, — сказав він. — Просто ти набагато менш звільнився від свого класу, ніж я гадав.
З цими словами він підійшов до дверей. Матьє сказав йому:
— Ти навіть уявити собі не можеш, як мене зворушило те, що ти прийшов до мене й запропонував свою допомогу тільки тому, що сьогодні вранці у мене була кисла мармиза. Ти маєш рацію, знаєш, мені потрібна допомога. Та тільки твоя… а не Карла Маркса. Мені хотілося б частіше бачить тебе і розмовляти, хіба це неможливо?