— Якщо ти попросиш Сару, то, їй-богу, вона тобі нарає якого-небудь жида.
Матьє обняв її, й вона геть розм'якла. Відтак промовила:
— Милий мій, милий мій.
— Зніми сорочку.
Вона послухалася, й він повалив її на ліжко; він пестив її груди. Матьє любив ці великі сторчакуваті пипки з припухлими колами. Марсель зітхала, заплющивши очі, покірна й уся в передчутті. Та повіки її були примружені. Ось-ось повинна була накотитися пристрасть, Матьє вже відчував, як вона лежить на ньому, ніби тепла долоня. І раптом йому подумалося: «Вона вагітна». Він знову сів. У голові його все ще гучала якась пронизлива музика.
— Послухай, Марсель, сьогодні не вийде нічого. Ми надто вже схвильовані обоє. Вибач.
Марсель щось сонно пробурмотіла, тоді раптом підвелася і занурила обидві руки в свої коси.
— Як хочеш, — мовила вона крижаним тоном.
І трохи люб'язніше докинула:
— По суті, ти маєш рацію, ми надто перенервували. Я чекала твоїх пестощів, та підозрювала, що нічого не вийде.
— Шкода! — зітхнув Матьє. — Воно так і сталося, й нам уже нема чого боятися.
— Знаю, та хіба ж цього хотілося. Не знаю, як тобі й сказати, але ти завжди трохи наганяв на мене страху, мій милий.
Матьє підвівся.
— Гаразд. Піду я до тієї старої.
— Ага. І зателефонуєш мені завтра, як там.
— А завтра ввечері ми не побачимося? Так було б простіше.
— Ні, завтра ввечері ніяк. Як хоч, то післязавтра.
Матьє надів сорочку і штани. Тоді поцілував Марсель у вічі.
— Ти не гніваєшся на мене?
— Ти не винен. Це сталося вперше за сім років, тобі нема чого собі дорікати. А я не огидна для тебе?
— Ти з глузду з'їхала.
— Знаєш, часом я сама собі огидна, мені здається, ніби я стала купою якогось їдла.
— Крихітко моя, — ніжно мовив Матьє, — моя маленька бідолашко. За тиждень усе владнаємо, обіцяю тобі.
Він тихо прочинив двері й, тримаючи в руках черевики, вислизнув із кімнати. На сходовому майданчику він озирнувся: Марсель все ще сиділа на ліжку. Вона усміхалася йому, та Матьє здавалося, ніби вона тримає на нього уразу.
Напруження в очах ущухло, й тепер вони могли вільно рухатися туди-сюди. Марсель вже не дивилася на нього, і йому не треба було стежити за своїм поглядом. У темному вбранні й оповита ніччю, його провинна плоть почувала себе під захистком, потроху до неї знову поверталося тепло і невинність, вона знову оживала під грубим сукном убрання. Мазницю, думав Матьє, треба взяти післязавтра мазницю, як би не забутися про неї? Нарешті він був сам.
Він зупинився, мов поцілений громом: таж неправда, не сам він, Марсель не відпустила його, вона думає про нього, думає: «Мерзотник, він зробив мені це, він забувся в мені, немов дитина, що вробилася у ліжку». Хоч як би він гнав пустельною вулицею, темний, без імени, по самісіньку шию закутаний в одяг, та від цього йому не втекти. Марсель зосталася десь там, позаду, зі своїми лихом і наріканнями, й він її нітрохи не покинув: він теж був у тій рожевій кімнаті, голий і беззахисний перед цією важкою пронизливістю, що бентежила ще дужче, ніж погляд. «Єдиний раз», розлючено промовив він. Півголосом повторив, щоб переконати Марсель: «Один-єдиний раз за сім років!» Марсель не дала себе переконати: вона зосталася в кімнаті й думала про Матьє. Вона засуджувала й ненавиділа його, там у тиші, й це було так нетолерантно. Він не міг захистити себе, не міг навіть затулити долонями свій пах. Для кого ж іще міг би він існувати з отакою силою… Жак з Одеттою сплять; Даніель п'яний або ж напідпитку. Івіш ніколи не думає про відсутніх. Може, Борис… Та свідомість Бориса — це всього лиш крихітна іскра, вона нічого не могла вдіяти супроти цієї шаленої й непорушної тверезости, що чарувала Матьє на відстані. Ніч оповила мороком чи не всі душі: Матьє був наодинці з Марсель. Подружня пара, та й годі.
У Камю світилося. Господар ставив стільці один на другий; служниця чіпляла віконницю до дверної стулки. Матьє штовхнув другу стулку і ввійшов досередини. Йому хотілося, щоб його бачили. Він сперся ліктями на шинквас.
— Добривечір усім.
Господар глянув на нього. Якийсь кондуктор пив перно, насунувши на очі козирок свого кашкета. Свідомості. Свідомості, привітні й неуважні. Кондуктор збив кашкет на потилицю і зиркнув на Матьє. Душа Матьє відпустила його і розчинилася в просторі ночі.
— Кухоль пива.
— Щось рідко ви заходите, — мовив господар.
— Але не тому, що не хочу пити.
— Та й правда, хочеться пить, — устряв кондуктор. — Таке, наче вже літо в розпалі.