Та Даніель тримався свого.
— Послухайте, Марсель. Знаєте, як ми зробимо? Просто скажемо правду. Я скажу йому: ти повинен простити нам одну таємничку, ми з Марсель часом бачимося, а тобі про це не казали.
— Даніелю! — благально вигукнула Марсель. — Не треба. Я не хочу, щоб ви казали про мене. Нізащо на світі мені не хотілося б виглядати жінкою, котра щось вимагає від чоловіка. Він мусить все зрозуміти сам.
І з виглядом порядної дружини додала:
— До того ж, знаєте, він ніколи не простить мені, що я сама не сказала йому. Ми ж завжди про все кажемо одне одному. Все буде виглядати так, ніби йде воно від мене.
Даніель подумав: «Ото дурепа!» Та сміятися йому не хотілося.
— Таж я не буду говорити від вашого імени, — сказав він. — Скажу йому, що випадково побачив вас, що у вас був страдницький вигляд і що все не так просто, як йому здається. Все буде так, ніби йде воно від мене.
— Ні, я не хочу, — вперто сказала Марсель. — Не хочу.
Даніель жадібно дивився на її плечі та шию. Ця дурнувата впертість лютила його; він хотів приборкати її. Він був одержимий недобрим бажанням: придушити цю свідомість, провалитися разом з нею в теменну отхлань приниження. Та це був не садизм: то було щось невизначене, вогке, плотське. Радше це було добро.
— Так треба, Марсель. Погляньте ж бо на мене!
Він узяв її за плечі, і його пальці немов би занурилися в тепле масло.
— Якщо я з ним не побалакаю про це, то ви ніколи нічого йому не скажете і… і все скінчиться, ви будете мовчки жити поруч із ним й урешті-решт зненавидите його.
Марсель не відповіла, та з її понурого, ображеного обличчя він утямив, що вона здається. Вона ще раз повторила:
— Не хочу.
Він випустив її зі своїх обіймів.
— Якщо ви не дозволите мені діяти, — розлючено заявив він, — то я довго на вас гніватимуся. Ви знівечите собі життя своїми власними руками.
Марсель водила ногою по килимку, що лежав біля ліжка.
— Треба… треба сказати йому дуже невизначено… — мовила вона, — …просто, щоб наштовхнути його на думку…
— Звичайно, — погодився Даніель.
І подумав собі: «Ага, розігнався»!
Марсель з досадою махнула рукою.
— Втім, це неможливо.
— А чому це раптом! Ви ж допіру виявили таку розважливість… Чому це неможливо?
— Вам доведеться сказати йому, що ми бачимося.
— Ну, й що з того? — роздратовано поспитав Даніель. — Таж я його добре знаю, він не розгнівається, хіба що трохи погаласує для годиться, а оскільки почуває себе винним, то буде навіть радий нагоді поставити щось вам на карб. Та й скажу я, що бачимося ми всього декілька місяців, та ще й украй рідко. Нам усе одно колись довелося б зізнатися в цьому.
— Авжеж.
Видно було, що вона ще не до кінця зважилася.
— Це була наша таємниця, — з глибоким жалем сказала вона. — Розумієте, Даніелю, це моє особисте життя, іншого в мене й немає.
І з ненавистю докинула:
— Ото тільки й мого, що я від нього приховую.
— І все-таки треба спробувати. Заради цієї дитини.
Зараз вона поступиться, треба тільки трохи зачекати; під тягарем своєї ваги вона ковзне у прірву покори, прірву самозречення; за мить вся вона буде відкрита, беззахисна і м'яка, наче віск, вона йому скаже: «Робіть, що хочете, я у ваших руках». Вона чарувала його; він уже й сам не знав, що це за ніжний вогонь поїдає все його єство, Зло це чи Добро. Добро і Зло, їхнє Добро і його Зло дорівнювали одне одному. Була ця жінка, була ця відразлива й запаморочлива спільність.
Марсель провела долонею по його чуприні.
— Гаразд, спробуємо, — з викликом сказала вона. — Принаймні це буде для нього випробуванням.
— Випробуванням? — перепитав Даніель. — І це Матьє ви хочете піддати випробуванню?
— Авжеж.
— А вам не здається, що він залишиться байдужим? Що не поспішатиме порозумітися з вами?
— Хтозна.
Вона сухо додала:
— Мені треба поважати його.
Серце Даніеля закалатало, мов навіжене!
— Виходить, ви його більш не поважаєте?
— Поважаю… Та з учорашнього вечора я не почуваю до нього довіри. Він був… Таки ви маєте слушність: він був якийсь аж надто недбалий. Він не турбувався за мене. Та й сьогоднішній його дзвінок був якийсь жалюгідний. Він…
Марсель зашарілася.
— Він вважав за необхідне сказати, що любить мене. Вішаючи слухавку. Це вже тхне нечистою совістю. Мені слів бракує, щоб передати вам, який ефект справила на мене ця фраза! Якщо колись я перестану його поважати… Та я не хочу про це думати. Коли часом я гніваюся на нього, то мені від цього стає страшенно прикро. Ох, якби ж то він спробував узавтра змусити мене заговорити, якби ж хоч раз, один-однісінький раз він поспитав мене: «Що в тебе на душі, моя голубко…»