Вона замовкла і журливо похитала головою.
— Я побалакаю з ним, — сказав Даніель. — Оце вийду од вас і напишу йому кілька слів, призначу зустріч на завтра.
Вони замовкли. Даніель почав міркувати про завтрашню зустріч: вона мала бути важка й бурхлива, це відмивало його від цієї липкої жалости.
— Даніелю! — озвалася Марсель. — Любий Даніелю!
Він підняв голову й уздрів її погляд. Це був тяжкий, чарівливий погляд, по вінця переповнений чуттєвою вдячністю, погляд любови. Він заплющив очі: між ними було щось могутніше, ніж любов. Марсель була геть відкрита, він увійшов у неї, тепер вони були одне ціле.
— Даніелю! — повторила вона.
Даніель розплющив очі й страшенно закашлявся; його спіткав напад астми. Він узяв її за руку й, затамувавши подих, довго цілував її.
— Арханґеле мій, — мовила десь над головою його Марсель.
Все своє життя проведе він схилившись над цією запахущою рукою, а вона буде ніжно пестити його волосся.
XI
Величезна фіолетова квітка здіймалася в небо, це була ніч. Матьє простував у обіймах цієї ночі й думав собі: «Пропащий же я». Це була геть нова думка, треба було й так, і сяк прокрутити її в голові, обережно спробувати на смак і на запах. Деколи Матьє губив її, залишалися тільки слова. Слова ті не були позбавлені якогось темного чару. «Пропащий». В уяві поставали страшенні лиха, самогубства, бунти й інші крайнощі. Та думка хутко верталася назад: це було не те, геть не те; йшлося тільки про невеличку, скромну прикрість, про відчай і мови не було, навпаки, вся ця ситуація була радше зручна: у Матьє було таке враження, ніби йому дозволено все, як невиліковно хворому. «Мені залишається лише дозволити собі жити», подумав він. Він прочитав: «Суматра», слово це було написано вогненними літерами, і до нього квапливо підбіг неґр, доторкаючись кінчиками пальців до свого кашкета. На порозі Матьє завагався: він почув шум, звуки танґо; його серце ще було переповнене лінощами й ніччю. До того ж, усе сталося зненацька, як ото буває вранці, коли виявляєш, що стоїш на ногах, не знаючи ні сном ні духом, як це воно вийшло: він відхилив зелену штору, спустився на сімнадцять східців униз і опинився в гомінкій шарлатовій пивниці з мертвотно-блідими плямами скатертин; тхнуло тут людьми, зала була повнісінька, мов під час меси. В глибині пивниці на естраді грали ґаучо в шовкових сорочках. Перед ним були люди, незрушні й коректні, ніби вони когось чекають: вони танцювали, були понурі, здавалося, вони постійно в погоні за невловною долею. Матьє втомленим поглядом пошукав у залі Бориса й Івіш.
— Бажаєте столика, пане?
Вродливий молодик схилився перед ним із виглядом звідника.
— Та ні, шукаю тут декого, — відказав Матьє.
Молодик упізнав його.
— А, це ви, пане, — приязно сказав він. — Панна Лола вдягається. Ваші друзі в глибині зали, ліворуч, я проведу вас.
— Та ні, дякую, сам знайду. Людно сьогодні у вас.
— Авжеж, люду чимало. Голландці. Вони трохи галасливі, зате багато замовляють.
Молодик щез. Про те, щоб пройти поміж танцюючими парами, й думати годі було. Матьє зачекав: він слухав мелодію танґо й човгання підошов, дивився на повільне кружеляння цього мовчазного мітинґу. Голі плечі, голова неґра, зблиски білого комірця, розкішні зрілі жінки, багато добродіїв похилого віку, що танцювали зі збентеженим виглядом. Гострі звуки танґо пливли над їхніми головами: здавалося, музики грають не для них. «І нащо я прийшов сюди?» — подумав Матьє. Його піджак так вичовгався на ліктях, що аж лиснів, на штанях не було стрілок, танцював він кепсько і геть не вмів розважатися з виглядом поважного неробства. Йому зробилося незатишно: на Монмартрі, попри гостинність метрдотелів, ніколи не почуваєш себе затишно; в повітрі відчувається тривожна безнастанна жорстокість.
Спалахнули білі лампи. Матьє рушив через танцювальний майданчик услід за спинами, що почали розходитися навсібіч. У закутку стояли два столики. За одним із них, не дивлячись одне на одного, мляво розмовляли чоловік і жінка. За другим він угледів Бориса й Івіш, вони нахилилися одне до одного зі скупою ґраціозністю. «Наче двоє ченців». Говорила Івіш, вона жваво вимахувала руками. Ніколи, навіть у хвилини найбільшої довірливости з Матьє, не дозволяла вона собі такого виразу обличчя. «Які ж вони молоді!» — подумав собі Матьє. Йому захотілося обернутися й піти геть. Та він все ж таки підійшов, бо вже не міг зносити самотности, враження було таке, наче він підглядає за ними у замкову шпарину. Зараз вони завважать його, обернуть до нього ці холодні обличчя, які призначаються для батьків, для дорослих, і навіть у глибині їхніх сердець щось зміниться. Тепер він був майже поруч з Івіш, та вона його не бачила. Нахилившись Борисові до вуха, вона щось шепотіла. Івіш набрала виразу старшої сестри, — ледве-ледве, та все ж це було помітно, — й розмовляла з Борисом з чудовною поблажливістю. Матьє трохи збадьорився: навіть із братом Івіш не покидала своєї гри, вона грала дорослу сестру, ніколи вона не забувалася. Борис коротко засміявся.