– Держи! – кричав він, побачивши хлопців, хоч держати було нікому.
Хлопці, як зграя горобців, летіли городом, перестрибуючи через грядки, а старий Журавель тупцяв на однім місці коло куреня, гро-зився люлькою услід хлопцям і кричав:
– Дожену… жовч видавлю!
Дорош мимоволі згадав це, побачивши Журавля, і усміхнувся.
Чоловік, що йшов з Журавлем, був молодий, дужий і високий на зріст, у розхристаній білій сорочці і в синіх штанях; матня його штанів була така довга, що мало не волочилася по землі. І дід і молодий були без шапок. Чубаті голови їхні, одна сива – дідова, а друга чорна – незнайомця, виблискували на сонці.
– Диви… – сказав Журавель, побачивши на березі Дорошеві сорочку й штани, – потоп хлопець.
Молодий приставив долоню до лоба й почав розглядати річку.
– Та невже потоп?.. Еге-ге! – сказав він, побачивши хлопця, – втоплений гріється на сонечку.
– Де, де? – спитав старий і собі, притуляючи долоню до лоба. – Де втоплений?
– Та ось на тому березі. Чого зажурився? – крикнув молодий Дорошеві. – Пливи сюди!
– Не можу! – крикнув Дорош.
– А як ти туди добрався?
– Переплив.
– Хе, хе… – засміявся старий. – Чудасія: туди пливе, а назад не може. Це як наш колишній курінний Жаба. Помер вже, хай йому грець. Так той було каже: у мене така вдача – до шинку дійти можу, а назад ні. Чудасія!
Журавель та молодий почали роздягатися. Старий потихеньку зняв сорочку, поклав її собі на коліна і подивився на комір; придавивши щось, що тихо тріснуло у нього під нігтем, він витер сорочкою під пахвами і обережно, наче вона була скляна, поклав її на пісок.
Поки дід вовтузився зі своєю сорочкою і шкрябав волохаті груди, молодий вже розібрався і, розігнавшись, плигнув у річку.
Він так довго був під водою, що Дорош навіть стурбувався і подивився на діда, чи не збирається той рятувати молодого, але дід навіть не дивився на річку, а сидів вже зовсім голий і, піднявши угору штани, розглядав свою драну матню.
– Гу-ух! – вилетіло з води коло самого берега, де сидів Дорош. Молодий розігнався під водою так, що ледве не вискочив з розгону на берег. – Фрр!.. – обтер він обома руками чубату голову і засмагле червоне обличчя. – Здоров, хлопче!
Тільки тепер роздивився Дорош, який молодець стояв перед ним по пояс у воді. Темні очі козака жартівливо горіли з-під мокрого чуба, засмагле тіло аж виблискувало на сонці, а на руках, наче два добрі кавуни, перекочувалися дужі м’язи.
– Здоров! – відповів йому Дорош. – А хто ти такий?
– Козак з Лугу… – засміявся молодець.
– З якого лугу?
– З Великого… Ну… – простягнув він дужі руки, – лізай мерщій до мене!
Дивне діло: тепер Дорош зовсім не боявся річки. Він кинувся у річку і став поруч нього.
– Держи майже під водою голову і пливи!
Радості Дорошевій не було краю, коли він почув, що пливе, а поруч, як міцний тур, плив запорожець і кричав:
– Так! так! Молодця!.. Не бовтай руками!.. Так, добре!
Дорош і не помітив, як переплив річку і став на рівні ноги.
Журавель в цей час тільки входив у річку. Він ішов, обережно ставлячи ноги, наче ліз не в річку, а в казан з гарячою юшкою. Зробивши два-три кроки, спинився, набрав у пригорщі води, помочив собі груди, під пахвами і засичав:
– Холодненька водиця, холодненька.
Потім раптом окунувся, пирхнув, як коняка, і поплив. І поплив добре і легко, так, що навіть запорожець задивився на нього.
– Молодця! – гукнув він дідові.
Дійсно, дід плив молодцем. Він легко, по черзі виносив то одну, то другу руку перед себе, а коли руки лягали на воду, корпус його майже наполовину вилітав з води, і це було красно й дужо.
– Отак ми колись перепливали Дніпро! – сказав він, повертаючись до запорожця.
– Отак ми колись брехали!.. – засміявся козак.
– Брехав твій батько. Ану, хто скоріше до того берега?.. – крикнув дід і поплив.
Де там було дідові тягатися з молодим. Запорожець у три змахи обігнав його, і, коли дід був ще на середині річки, він уже стояв коло берега і сміявся, і сміх його, наче з мідяної сурми, лунав над річкою. Дорош і собі наважився поплисти і щасливо доплив до козака.
Так Дорош вивчився плавати.
Коли всі убирались, Дорошеві прийшлося пригадати свого товариша Стріху: попогриз таки хлопець «сухарів», поки порозв’язував вузли на штанях. Капосний Стріха ще й намочив їх, щоб дужче зав’язати вузли.
– А ти чий такий? – спитав дід, коли вони лісовою стежкою підходили до пасіки.
– А Семена Наливайка син… Дорош Наливайченко.
– Семенів син? Дорош? Хе, хе… – засміявся дід. – Дорош, Дорош, Дорошино, куца в тебе кожушина.