Дячок хитався під дужим пальцем воєводи і мовчав, він боявся й пару з рота пустити.
– Дозвольте сказати, пане воєводо! – відкашлянувши сказав бакаляр.
– Ну, говорі, что прідумал?
– Ці люди не винуваті! – показав він на Семенича і Микиту.
– Нє віновати, – заревів воєвода, кинувшись до дяка, – нє ві-новати, а кто ж віноват? Кто випустіл запорожца с холопом, ти ето знаєш?
– Знаю, – твердо сказав бакаляр.
Воєвода навіть одступив на крок від здивування.
– Знаєш? Ну, говорі, кто?
Дяк навшпиньках підійшов до воєводи, приклав долоню до рота й сказав пошепки:
– Нечиста сила!
Воєвода безнадійно махнув рукою.
– Ну, замолол пономарь!
– Це вже вірно, – сказав упевнено дяк, – там, де запорожці, там і шукай нечистого. Всі вони характерники… той Павло Глек характерник, я знаю…
– Карахтєрнік? Какой карахтєрнік?
– Ето он хочєт сказать, боярін, что запорожец вродє как знахарь алі колдун, – встряв у розмову піддячий, який вже сам бачив, що тут щось не так і що ледве чи винні у цьому ділі Семенич та Микита.
– Колдун, хочєш, сказать, запорожец?
– Еге, колдун… Характерник, значить…
– Да ти то почьом знаєш?
– Знаю, пане воєводо, я бачив, як він перекидався у старого сліпця.
– Оборотєнь, значіт, – пояснив воєводі піддячий.
Воєвода взяв правою рукою свою довгу бороду й поклав собі в рот. Пожувавши трохи, випустив її з рота й сказав:
– Ну, там оборотєнь алі нєт, а бєглєцов сискать надобно. Как там, пошлі с обиском стрєльци?
– Пошлі, – відповів піддячий.
Воєвода відпустив бакаляра, баб та шинкаря з музиками.
– А етіх молодцов, – показав він на Семенича та Микиту, – посадіть на сьезжую, да смотреть в оба, чтоби і еті не убьоглі!
Семенич і Микита повалилися в ноги воєводі:
– Смілуйся, боярін! Ні сном, ні духом нє вєдаєм, как ушлі ока-янниє… Пожалєй холопішек твоіх!
– В сьезжую! – сказав воєвода.
– Воля твоя, конєчно, боярін, – заступився за дячка та Микиту піддячий, – только, пожалуй, і нє віновати оні: Сємьонича я много лєт знаю, чєловєк он чєстний да і Нікіта, хоть і пьяніца, а на такоє дєло нє пойдьот.
– Что ж, значіт, холопа і казака в самом дєлє нєчістая сіла ви-пустіла?
– А кто єго знаєт, боярін. Больно уж чісто сдєлано, нє чєло-вєчєскіх рук ето дєло.
– Н-да, чісто… Вєдь і на колодках замкі отпєрти?
– Отпєрти, – відповів піддячий, – а ключі от колодок возлє запєртих двєрєй как вісєлі, так і вісят.
– В кандалах, звачіт, ушлі? Что ж ім нєчістий нє помог снять кандали?
– Я на кандали завсєгда крєстноє знамєніє кладу, как воров за-ковиваю!
Микита брехав, але в цю хвилину йому здавалося, що він дійсно хрестив кайдани, коли заковував в’язнів.
– Вот відіш, боярін! – сказав піддячий.
– Смілуйся, боярін! – знову заголосили Микита та дячок, – нє віновати ми!
– Ну, ладно… Ідітє. Там увідім, далєко всьо равно нє уйдьотє.
Воєвода, що вперше мав діло з нечистою силою і через це не знав, на яку ступити.
– Дай мнє, боярін, с дєсяток стрєльцов, – сказав Стрєшньов, – я іх сищу. Холоп с казаком далєко нє ушлі!
– Ну что ж, бєрі людєй. Только дєсяті стрєльцов я тєбє нє дам: в городє надобни.
А Дорош, що заварив цю кашу, любісінько спав собі у клуні і уві сні навіть не бачив того, що коїлося в городі. Він не прокинувся навіть тоді, як стрільці, шукаючи втікачів, зайшли до них у двір, обшукали хату, садок і заглянувши у клуню, спитали, побачивши у соломі біляву голову хлопця:
– А ето кто?
– Син, – відповів Наливайко, що ходив з ними по садибі.
– Щось дуже довго спить Дорош, – сказала мати, коли стрільці пішли геть з двору, – він і не вечеряв вчора. Зовсім одбився від дому хлопець.
– Хай спить, – сказав батько, – бо сьогодні вчення у школі не буде: бакаляр, я чув, цілу ніч читав Святе Письмо коло небіжчика москаля.
Але годин через півтори батько підійшов до хлопці і потрусив його за плече.
– Уставай, хлопче!
– Що, хіба вже пора в школу?
– Ні, вчення сьогодні не буде. Є велика новина, – казав батько і якось чудно глянув у вічі хлопцеві. Дорош почервонів під пильним поглядом батька. – Іди снідати, синку!
Дорош вийшов з клуні і навіть очі заплющив: так ясно й яскраво зустрів його соняшний літній ранок.
– Чого ж ти не спитаєш, яка новина в городі?
– А що таке? – спитав Дорош, і знову кров залляла засмагле обличчя хлопця.
– Павло Глек утік з в’язниці цієї ночі!
Дорош одвернувся на бік і подивився, як горобці під самим носом у Бровка дзюбали хліб.
– Чого ж ти мовчиш? Хіба ти не радий, що запорожець утік від лютої смерти?
Хлопець підвів голову і просто глянув у вічі батькові.
– Ви самі добре знаєте, тату, що я радий. А ви хіба не раді?