Дорощ спинився у дверях і подивився на широку спину бака-ляра.
– Ану читай, – сказав дяк Митрові.
– Наш – єсть – буки – он… Наш – єсть… Не, буки – он… бо, не… бо… Небо.
– Так. Ану прочитай ти, – показав він Дубовиченкові, що одним оком дивився у книжку, а другим кинув на Дороша, що стояв у дверях.
– Твердо, – люди – он… – почав Дубовиченко.
– Ну! – грізно сказав дяк.
– Твердо – люди – он…
– Чув вже. Що вийшло?
– Тллл… – потягнув хлопець. – Тллл… он!
Дякова указка прийшлася по руках хлопця. Хлопець почухав руку і сховав її під стіл.
– Читай ще!
– Тллл… – знову заспівав Дубовиченко, – тлл… о!
– Що вийшло?
– Тло.
– Так.
З хлопця котив піт. Гаспидська, тяжка й незрозуміла ця наука. Ось три букви: «твердо», «люди», «он», – довго, а як складеш виходить коротеньке слово: «тло». І «твердо», і «люди», і «он» – зрозуміло, а складеш – «тло», і кат його знає, що воно за «тло».
Пан бакаляр обернувся й побачив Дороша.
– «Се жених грядет во полунощи», – сказав він.
– «…і блажен муж, іже обрящет бдяще…» – підказ хтось ззаду.
– Мовчи. Пізненько прийшов до школи. Бачу, що давно не куштував різки, але сьогодні субота, і це діло можна поправити во бла-говремениє, тим паче, що…
– Пане дяче! – перебив його Дорош, – батько прохали вас до себе. Вони завтра їдуть на винницю, то може й ви з ними поїдете? Батько казали, що там добре полювання коло винниці.
Це було дуже приємно слухати бакалярові. Він був завзятий мисливець, а до того ж там була винниця і можна буде добре випити, а це дяк любив.
– Гм! – сказав він, – так ти кажеш, батько їде у винницю?
– Еге! Вони сказали ще, що коли згодитесь, щоб приходили увечері. З вечора й їхатимуть.
– Добре, – сказав дяк, – сідай. Тепер я бачу, що ти спізнився через те, що… Читай! – раптом звернувся до дорослого вже учня, що якось насмішкувато поглядав на нього.
Учень, у якого вже досить густо засіялися вуса, учився років зо п’ять у дяка. Він вже міг читати Псалтиря і через це жваво, але якимсь тонким, наче його хто придушив, голосом, почав:
– «Помилуй мя, Боже, по великой милости твоєй і по множеству щедрот твоїх очисти беззаконня моя… Найпаче…»
– Добре, добре, – казав дяк, але він зовсім не слухав школяра: думки його були повні полювання та випивання на винниці у Доро-шевого батька.
– Пане дяче! Пане дяче! – закричало з півдесятка молодих голосів, – Клименко, Клименко Петро прийшов!
– Що? Га? – спитав дяк,
– Клименко Петро прийшов!
У дверях стояв вродливий парубок років вісімнадцяти. Солом’яний бриль свій він держав під пахвою, а в руках тримав горщик, вкритий гарною хусткою.
– Добридень, пане дяче! – уклонившися, сказав парубок. – Спасибі за ласку й науку!
Він уклонився ще раз і подав горщик дякові.
– Спасибі, спасибі, – казав дяк, беручи горщик. – Спасибі й тобі, що не лінувався й учився добре.
Він зняв хустку з горщика, похвалив її і заховав хустку у кишеню, а горщик поставив на стіл.
Парубок цей скінчив вже школу і прийшов дякувати бакалярові за навчання. Він приніс, як це водилося, горщик з солодкою кашею.
– Прохали тато, щоб приходили до нас, – сказав парубок.
– Добре, добре. Подякуй батькові й від мене і скажи, прийду, як тільки повернуся з винниці. Ти куди? – раптом вдарив дяк по руці Дубовиченка, що запустив лапу в горщик з кашею, – не для тебе одного!.. Ну, хлопці, на сьогодні годі. І завтра… Подумав трохи, – і позавтра вчення не буде. Купайтеся, ловіть рибу, а наловите – дяка не забудьте, а у вівторок знову за книжку.
Хлопці, як скажені, вихопилися з школи. Попереду з горщиком біг Дубовиченко. Він хапав повною жменею кашу і набивав собі рота.
– Дай мені, дай мені! – неслася ватага хлопців за ним.
Десятка півтора рук ухопили за чуб і руки хлопця й посадили його з горщиком на колінах на землю. Після цього хлопці з’їли кашу, а горщик розбили на дрібні черепки і розкидали їх по дворі.
Дорош розповів товаришам про пригоду з запорожцем, і всі хлопці пожалкували, що не залишилися на річці і не побачили запорожця й бійку з москалями. Хлопець ішов додому в дуже приємному настрої. Ні, сьогодні таки щасливий для нього день: він навчився плавати, познайомився з запорожцем, який, на його погляд, був надзвичайною людиною; бакаляр не дав йому хльости, хоч сьогодні була субота, так би мовити, узаконений для цього день. Крім того, він був певний у цьому, батько візьме його на винницю, де, мабуть, пробуде днів зо два, а то й більш, а це вже не те, що школа з азбукою та Псалтирем.
– Там коропи – о! – показав він аршина півтора руками приятелеві своєму, Дубовиченкові, що йшов разом з ним, – а риба береться щохвилини. Ледве закинеш – вже й сіпа, вже й сіпа. Тільки тягай. А верстви зо три за винницею – боброві гони. Бобер гризе, гризе, а дерево як затріщить, як зламається, та у воду – хлюсь!